Нині навряд чи в когось можуть виникнути серйозні сумніви в тому, що з межі нової ери сармати стають провідною військово-політичною силою в степовій зоні Північного Причорномор’я1. Тому стан, який складався на території Пізньої Скіфії на Нижньому Дніпрі і в Криму, а також основні події у зовнішньополітичному житті античних держав не можна розглядати у відриві від ситуації в усьому північнопричорноморському регіоні і в його степовій зоні зокрема. Разом з тим просування сарматських племен зі сходу хронологічно збіглося з активізацією Понтійського царства Мітрідата VI Євпатора, а після його розгрому - з політикою Риму в Малій Азії, на Балканах і, як наслідок, на суміжних територіях, куди входило й Північне Причорномор’я2. Це пояснюється не стільки планами римлян розширити межі своєї держави, скільки бажанням укріпити її кордони, яким періодично загрожували варвари, у тому числі й зі степової зони північнопричорноморського регіону. За обставин, що склалися, античні держави Північного Причорномор’я неминуче мали стати природними союзниками Риму й своєрідною буферною зоною між величезним варварським світом, що динамічно мінявся на зламі ер та в перших століттях н.е., і Римською імперією, яка включила їх в орбіту своєї політики3. Тому тільки виходячи із зазначених геополітичних чинників того часу й слід розглядати конкретний матеріал і реконструювати процеси, які відбувалися у взаємовідносинах Херсонеса й варварського населення Криму на межі II-I ст. до н.е. й пізніше - у перші століття н.е.
Не можна сказати, що обидва згадані чинники не враховували дослідники, які вивчали історію Пізньої Скіфії. На основі археологічного матеріалу було запропоновано кілька моделей поетапного проникнення до складу її населення сарматського етнічного компоненту. Свої схеми інфільтрації сарматів за даними писемних джерел й археології запропонували П.М. Шульц4, Т.М. Висотська5 і Д.С. Раєвський6. Останнім часом цю проблему активно й плідно досліджує О.Є. Пуздровський, який виділив три етапи проникнення сарматів, що хронологічно охоплюють кінець II-I ст. до н.е. - першу половину III ст. н.е.7. О.Є. Пуздровський не тільки відкоригував запропоновані раніше періодизації на основі нових археологічних матеріалів, а й зазначив, що інфільтрація в Таврику сарматів призвела до розмивання пізньоскіфської етнічної спільності та значних змін в її культурі8.
Незважаючи на те, що модель О.Є. Пуздровського найповніше враховує сучасні археологічні реалії, які відбивають процес поступового проникнення сарматів у середовище населення Пізньої Скіфії, основну увагу він приділяє вивченню процесу лише сарматизації мешканців Таврики9. А питання про те, в яких соціально-політичних формах цей процес відбувався, що, безперечно, є ключовою проблемою, не було розроблено належним чином ані О.Є. Пуздровським, ані його попередниками. Слід зауважити ще один аспект. Якщо в моделі Пуздровського так чи інакше висвітлено роль Боспорського царства у згаданому процесі, то участь Херсонеса, а трохи пізніше - і римської адміністрації лише постульовано або розглянуто в загальних рисах10. З методичного погляду, такий підхід не можна визнати задовільним. Адже не Боспорське царство, а Херсонес і римська адміністрація були тими чинниками, які істотною, якщо не вирішальною мірою, поряд із проникненням сарматів визначали на зламі ер і в перших століттях н.е. долю осілого варварського населення Південно-Західної Таврики. Саме цим і зумовлені звернення до теми й спроба в серії статей розглянути широке коло питань, пов’язаних із характером взаємовідносин населення території Пізньої Скіфії, з одного боку, з сарматами, а з іншого, - із Херсонесом і римською адміністрацією на межі II-I ст. до н.е. і в перших століттях н.е.11.
Перша згадка про сарматів у зв’язку з подіями, що відбувалися в Тавриці, є у Полієна, який у легенді про царицю Амаго розповідає про напад союзних Херсонесу сарматів на ставку скіфського царя, що загрожував місту. Унаслідок їх рішучих дій скіфів було розбито, що дало змогу Херсонесу зберегти суверенітет і свої землі12. Цей пасаж добре узгоджується з повідомленням Лукина про споконвічну ворожість скіфів і сарматів13, яка, імовірно, мала місце у той час або раніше. З часу виходу друком праць М.І. Ростовцева ці дані дослідники вважали достовірними й широко використовували14, хоча й працювали у різні часи15. Проте нещодавно у зв’язку з переглядом хронології початкового етапу освоєння сарматами степової зони Північного Причорномор’я16, згадані дані були визнані недостовірними17, але навряд чи такий однозначний погляд, принаймні, щодо розповіді Полієна, нині може бути беззастережно прийнятий18.
Річ у тім, що в договорі, укладеному малоазійськими державами 180/179 р., поряд з іншими учасниками згадані сарматський цар Гатал і Херсонес19. У той самий час був підписаний ще один договір між Херсонесом і Понтійським царем Фарнаком I20, який, поза сумнівами, слід розглядати разом з першим із зазначених дипломатичних документів, що мали загалом антимакедонську спрямованість21. У цих міждержавних актах згадано правителя Понтійського царства, Херсонес і сарматського царя Гатала, що, безумовно, свідчить про контакти, які були між учасниками цих договорів, хоча, звичайно, їх характер унаслідок відсутності інших джерел залишається поки що неясним. Проте розповідь Полієна про царицю Амаго й участь сарматського царя Гатала в зазначеному договорі як рівноправної сторони треба розглядати в тісному зв’язку. Навіть якщо врахувати висновки С.В. Поліна про те, що Гатал, скоріш за все, був царем сарматів десь у Прикубанні, а також відсутність археологічних пам’яток, які можна було б надійно пов’язувати із сарматами в Північному Причорномор’ї до межі II-I ст. до н.е.22, такий зв’язок заперечувати все-таки важко.
Треба звернути увагу на досить переконливі підрахунки можливої відстані військових походів кочовиків, проведені відповідно до аналізу ольвійського декрету на честь Протогена. Розглядаючи саїв, що згадуються в цьому документі, як можливих представників сарматів, О.В. Симоненко не бентежить відсутність сарматських пам’яток часу видання декрету в степовій зоні Північного Причорномор’я й околицях Ольвії, а також суттєва віддаленість сарматських кочовищ від цього грецького центру. Дослідник вважає, що сармати за наявності запасних коней могли рухатися зі швидкістю близько 50-70 км за добу та мали змогу завдати удару по Ольвії, а також ставці скіфського царя, постійно кочуючи на досить великій відстані від кінцевих пунктів своїх воєнних акцій23. Навіть якщо враховувати, що ставка Амаго знаходилася десь у Прикубанні, відстань від цього району до Неаполя Скіфського (за Полієном 1200 стадій, або близько 212 км), де, як вважається, була ставка скіфського царя, сармати могли пройти досить швидко (приблизно за три доби) і несподівано завдати удару своєму ворогові24. Тому не виключено, що дані, отримані під час дослідження ранніх шарів Неаполя Скіфського, підтверджують датування розгрому, що супроводжувався археологічно зафіксованими слідами пожежі, яку зараховують до першої чверті II ст. до н.е.25.
Виходячи з усього викладеного, імовірно, не слід беззастережно заперечувати історичну основу повідомлення Полієна про дії сарматської цариці Амаго, а також ворожі відносини між скіфами й сарматами у II ст. до н.е. лише на тій підставі, що до межі II-I ст. до н.е. сарматські археологічні пам’ятки в степовій зоні Північного Причорномор’я не відомі. Непрямий висновок підтверджується фактами укріплення зв’язків царства Скілура з античними державами регіону перед сарматською загрозою в пізніший час (рис. 1)26. Адже сармати цілком могли здійснювати глибокі рейди за здобиччю з основної території своїх кочовищ і тим самим загрожувати не тільки Боспору або Ольвії, а й пізньоскіфському царству27. Такі набіги, що не спрямовувалися на захоплення територій, а мали за мету лише отримання данини або «годування», цілком відповідали способу життя кочовиків не тільки давнини28, а й середньовіччя. Вони, як правило, передували періоду «знаходження батьківщини», погано або зовсім не представленому археологічно29. Імовірно, унаслідок саме цих обставин О.Є. Пуздровський цілком правомірно не включає події, пов’язані з рейдом сарматів на Неаполь у першій чверті II ст. до н.е., до першого етапу їхньої міграції на територію Пізньої Скіфії30.
Початок проникнення сарматів на Таврійський півострів О.Є. Пуздровський зараховує до часу не раніше кінця II-I ст. до н.е.31. Проте поховання кінця II - першої половини I ст. до н.е., які можна пов’язувати із сарматами, поки що тут не відомі або ще не опубліковані. Більш того, О.В. Симоненко вважає, що про присутність сарматів у Криму на основі археологічних даних можна говорити лише з межі нової ери32. Утім, про появу тут сарматів наприкінці II ст. до н. е. свідчать епіграфічні й писемні джерела. У херсонеському декреті на честь Діофанта (рис. 2)33 й у Страбона34 є дані про те, що сарматське плем’я роксоланів під проводом Тасія виступило на боці скіфів у війні останніх з Херсонесом і понтійськими військами Мітрідата VI Євпатора35. Проте допомога сарматів не дала бажаних результатів, і союзників було вщент розбито понтійськими військами під командуванням Діофанта, мабуть, в околицях городища Кара-Тобе в Північно-Західному Криму36, де під час розкопок знайдені залишки трофея, спорудженого на честь цієї перемоги37. Після розгрому пізніх скіфів Палака Діофанта та ліквідації змови під керівництвом Савмака, спрямованої на захоплення влади на Боспорі, усе Північне Причорномор’я затягується в орбіту політики Мітрідата VI Євпатора й стає опорною базою в його подальших війнах з Римом (рис. 3)38. Виходячи з повідомлень Аппіана, після цих подій Мітрідат VI Євпатор уклав союзи з варварськими народами, серед яких згадуються таври, скіфи й сармати39, що, безумовно, сприяло зміцненню позицій понтійського царя в регіоні.
На базі наявних джерел важко щось висловлювати про характер відносин пізніх скіфів і сарматів у період безпосередньо до й після експедиції Діофанта. Ввідповідно до даних декрету на честь Діофанта й Страбона можна лише стверджувати, що під час військових дій вони були союзниками або якесь з їх об’єднань стало на бік скіфів унаслідок обіцянки багатої здобичі після перемоги40. Утім, про наявність контактів між правителями цих народів ще до зазначених подій свідчать речі сарматського походження, виявлені в похованнях мавзолею Неаполя Скіфського, і сліди деформації черепа одного з небіжчиків41. Однак це ще не дає змоги говорити про безпосереднє проникнення сарматів у Неаполь, а лише свідчить про зв’язки аристократичних кіл населення пізньоскіфской столиці, мабуть, лише з соціальною верхівкою сарматів. Адже ці речі могли бути подаровані або захоплені як воєнні трофеї.
Після походів Діофанта в Тавриці відбулися певні зміни. Скіфо-сарматський союз, якщо такий існував, розпався, а пізні скіфи стали васально залежні від Понтійської держави і, ймовірно, повинні були сплачувати певний форос Мітрідату VI Євпатору (рис. 4)42. Крім того, у Херсонесі й, напевно, у деяких пунктах переможеної Скіфії було розміщено понтійські залоги43, про що крім повідомлення Юстіна свідчать й епіграфічні джерела44. Усе це добре узгоджується із загальними напрямами політики Мітрідата VI Євпатора щодо античних центрів, залучених до орбіти політики його держави в Причорномор’ї45.
Поки важко щось певне говорити, в яких саме пунктах, окрім Херсонеса, стояли понтійські війська. Проте В.Б. Уженцев висловив цікаве припущення, що понтійські залоги наприкінці II - у першій половині I ст. до н.е. могли дислокуватися на городищах у Північно-Західному Криму46, зокрема, на Кара-Тобе і в Калос-Лімені47. Незважаючи на те що на користь такого висновку є поки що лише непрямі докази48, це цілком імовірно, оскільки навряд чи порівняно нечисленні понтійські загони були розміщені в глибинних районах Пізньої Скіфії49, де їх було легко вразити. А в зазначених пунктах, на морському узбережжі зв’язок понтійських залог із Херсонесом був постійним, і в разі небезпеки можна було морем швидко отримати підтримку або евакуювати солдатів.
Важко зазначити, як довго розміщувалися в Тавриці понтійські залоги. На підставі повідомлення Мемнона вважають, що їх було виведено близько 96 р., коли римський сенат зажадав від Мітрідата повернути скіфським царям їхні родові володіння50. Утім, нещодавно О.Є. Пуздровський, спираючись на думку деяких дослідників, зазначив, що в цьому місці праці Мемнона йдеться не про скіфських, а про фригійських царів, що начебто добре узгоджується з повідомленням Аппіана51, і, отже, його не можна залучати для реконструкції історії Пізньої Скіфії52. Хоча не всі дослідники поділяють таку думку53. З огляду на те, що текст у цьому місці зіпсований, навряд чи питання про достовірне трактування згаданого історичного епізоду в Мемнона остаточно вирішиться найближчим часом.
Разом з тим, мабуть, не можна погодитися з О.Є. Пуздровським, що наказ Мітрідата з’явитися війську зі Скіфії було надано не понтійським гарнізонам54, які були нечисленні, а «більшою мірою власне скіфським загонам55». Якщо після перемоги Діофанта над скіфами й захоплення їхніх фортець вони зберегли свій військовий потенціал і були здатні прийти на допомогу Мітрідату, то виникає цілком слушне питання - навіщо понтійському правителеві взагалі потрібно було розміщувати війська в Тавриці. Адже простіше було після перемоги укласти з переможеними скіфами договір, а в разі їх нової непокори відправити в Таврику свої війська для придушення заколоту.
Разом з тим відсутність у пізньоскіфських могильниках II-I ст. до н.е., на відміну від сарматських, значної кількості військових поховань непрямо все ж свідчить, що внаслідок перемог Діофанта їх воєнний потенціал було підірвано, а понтійські залоги, розміщені в Тавриці, мали покласти край будь-якій спробі його відновлення. Тому навряд чи в цьому випадку Юстін мав на увазі власне пізніх скіфів, а не понтійських військовослужбовців, що стояли в Тавриці.
Треба також ураховувати, що поняття «Скіфія» і «скіфи» на той час уже втратили своє чітке етнічне значення, і давні автори, які здебільшого використовували джерела більш раннього часу, традиційно вживали ці поняття для найменування певного регіону або населення, що мешкало на цій території56. З часів Страбона, який в основному використовував праці античних авторів періоду правління Мітрідата VI Євпатора (а може, і трохи раніше), під Скіфією розумілася степова й передгірська частина Таврики, за винятком гірської й частково прибережної смуги, де жили таври57. Тому не виключено, що в Юстіна під назвою «скіфи», скоріш за все, малися на увазі ще погано знайомі античним авторам сармати58, які мешкали на територіях, традиційно пов’язаних зі скіфами, що стали вже легендарними. Виходячи із згаданих повідомлень Аппіана, після перемог Діофанта з сарматами, як і з іншими народами причорноморського регіону, було укладено союзні договори, на основі яких вони брали участь у бойових діях Мітрідата на Балканах, зокрема під командуванням Архелая59. Адже, на відміну від пізніх скіфів, після поразки у війні з Діофантом сармати не були підкорені, а скоріш за все, відійшли в степову зону, за Перекоп, де й сконцентровані їхні поховальні пам’ятки того часу60, і стали практично недосяжними для понтійських військ. Проте, оскільки сармати, на відміну від пізніх скіфів, навіть після розгрому загону Тасія були реальною й грізною військовою силою в Північному Причорномор’ї61, Мітрідат був зацікавлений у залученні їх на свій бік, посилаючи саме їм, а не правителям пізніх скіфів «подарунки» й одружуючи з ними своїх дочок62. Отже, відносини понтійського царя з сарматами мали будуватися на принципово іншій основі, ніж з пізніми скіфами, що, природно, не виключало військових сутичок між різними сарматськими об’єднаннями в першій половині I ст. до н.е.63. Тому під «військами зі Скіфії» треба розуміти або понтійські залоги, або збройні формування сарматів64, із правителями яких Мітрідатом були укладені відповідні договори. Такий висновок добре узгоджується із загальним політичним станом, що склався в часи після перемог Діофанта й аж до початку першої війни Мітрідата з Римом.
Вивчення сарматських поховальних пам’яток на території Таврії дало змогу О.В. Симоненко дійти переконливого висновку, що поховання (імовірно, пов’язані з роксоланами, які брали участь у боротьбі з Діофантом) датуються в межах II-I ст. до н.е.65, а пізніше їх зафіксовано вже на захід від Дніпра66. Це свідчить не тільки про рухливість сарматських племінних об’єднань, а й про досить динамічні зміни, які відбувалися в степовій зоні Північного Причорномор’ї на той час. Звісно, усе це безпосереднім чином мало відбитися на взаємовідносинах пізніх скіфів з різними сарматськими кочовими угрупованнями, з одного боку, й античними центрами - з іншого. Проте комплекс питань, пов’язаних із проникненням сарматів та їх осіданням на землях Таврики, а також характером воєнно-політичних процесів, що відбувалися між гетерогенним населенням цього району й Херсонесом у перших століттях н.е., виходить за межі статті. Цей комплекс питань розглядатиметься спеціально в окремій статті також на сторінках часопису «Археологія».
Рис. 1. Скілур. Реконструкція по черепу М. М. Герасимова
Рис. 3. Рельєф із зображенням Палака-вершника. Одеський археологічний музей НАН України
В.М. Зубарь
V.M. Zubar