У спеціальній статті вже було проаналізовано характер відносин пізньоскіфського царства з сарматами у II - на початку I ст. до н. е. На основі аналізу джерел було зроблено висновок, що сармати з II ст. до н. е. періодично здійснювали набіги в Таврику, а в період херсонесько-скіфських війн наприкінці II ст. до н. е. сарматський загін під проводом Тасія брав у них участь на боці скіфів, хоча поки що не можна говорити, що вже в той час починається міграція сарматів на територію Пізньої Скіфії1.
Проте на зламі ер ситуація поступово змінювалася. Наприкінці I ст. до н. е. - на початку I ст. н. е. поряд із впускними похованнями в більш ранні кургани риси сарматського поховального обряду починають чітко фіксуватися і в ґрунтових пізньоскіфских могильниках, і зокрема в Неаполі Скіфському2. Причому для сарматських поховань чоловіків найхарактернішою рисою є наявність портупейно-поясних наборів, зброї і кінської вузди3, що, безперечно, свідчить про появу на території Таврики нового кочового населення. Показово, що до того самого часу належить масова поява сарматських поховальних комплексів у степовій зоні Північного Причорномор’я, близько половини з яких зафіксовано поблизу Перекопу (рис. 1)4.
Сплеск активності сарматів у Тавриці, який фіксується на початку I ст. н. е. за матеріалами поховальних комплексів Неаполя, О.Є. Пуздровський слідом за Д.С. Раєвським та іншими дослідниками пояснює тим, що боспорський цар Аспург «здійснив похід у Неаполь і окупував значну частину Таврики». Головною бойовою силою військ Аспурга були дружні цьому цареві сармати5. На підтвердження цього дослідник навів два боспорські написи, де йдеться про перемоги Аспурга між 14/15 і 23 рр. н. е. над скіфами і таврами6, а також археологічно зафіксовані сліди пожеж першої чверті I ст. н. е. в Неаполі та городищі Кара-Тобе7. О.Є. Пуздровський пояснює таку спрямованість політики боспорського правителя тим, що з I ст. до н. е. велика частина Таврійського півострова, включаючи Херсонес, була «під опікою Боспору»8. Проте з такою однозначною реконструкцією історії Таврики нині погодитися вже не можна9.
По-перше, залежність Херсонеса від боспорських правителів у першій чверті I ст. н. е. не так однозначна, як думає О.Є. Пуздровський, на що вже було звернуто увагу10. Малоймовірно, що боспорські царі мали змогу контролювати не тільки Херсонес, а й велику частину Таврики. На це у них просто не було ні сил, ні засобів. У зв’язку з цим заслуговують на найпильнішу увагу заходи царів Асандра (рис. 2) і Аспурга, спрямовані на зміцнення обороноздатності своєї держави. Ці заходи були вжиті безпосередньо на кордонах Боспору, а не в більш віддалених районах Таврики11.
По-друге, у згаданих боспорських написах дійсно йдеться про підкорення скіфів і таврів12, але немає жодних даних, що дало б змогу пов’язувати військові дії Аспурга саме зі скіфами Центрального або Північно-Західного Криму. Треба мати на увазі, що з першої половини I ст. до н. е. Кримська Скіфія перестала існувати як єдине ціле з центром у Неаполі й розпалася на кілька політичних структур, на чолі яких стояли свої «династи»13. Більше того, сам же О.Є. Пуздровський пише, що у другій половині I ст. до н. е. на її території утворилися чотири етногеографічні області, «кожна з яких, імовірно, керувалася своїми правителями»14. Отже, похід на Неаполь втрачав сенс, адже це місто щонайбільше було ставкою лише одного з кількох можливих правителів Скіфії.
Якщо ж виходити з того, що титулатура Аспурга у згаданих написах досить близька аналогічній у написах часів правління Спартокідів, то цілком резонно вважати, що цей цар намагався відновити свою державу в її «історичних кордонах», а не претендував на весь Таврійський півострів. Тоді в переможених скіфах і таврах слід бачити найближчих сусідів Боспору або, використовуючи спостереження О.Є. Пуздровського, мешканців лише однієї етногеографічної області Кримської Скіфії - Південно-Східної Таврики. Наведене добре узгоджується зі слідами руйнування й пожеж на городищах варварського населення цього району, які дослідники зараховують до зламу ер I ст. н. е.15.
І, нарешті, враховуючи появу значного масиву сарматських пам’яток у безпосередній близькості від Перекопу саме на зламі ер, сліди пожеж першої чверті I ст. н. е. в Неаполі, Центральному Криму та городищі Кара-Тобе у Північно-Західному Криму, імовірно, можна пов’язувати з сарматськими набігами, тим більше що саме до того часу належать перші, чітко атрибутовані сарматські впускні поховання в кургани більш раннього часу. Висновок же О.Є. Пуздровського про те, що міграція сарматського населення в Таврику в той час відбувалася з Прикубання через Боспор16, на археологічному матеріалі довести практично неможливо, а інших джерел з цього питання немає. Виходячи з того, що сармати за короткий час могли подолати величезні на ті часи відстані, можна стверджувати, що сарматські дружини просувалися через Перекоп, а не наполягати саме на «боспорському» напрямку сарматської міграції. Адже після заходів царів Асандра й Аспурга, спрямованих на зміцнення кордонів Боспорської держави, навряд чи її правителі безперешкодно пропустили б через свою територію добре озброєну сарматську кочову орду17.
Отже, є певні підстави говорити, що сліди руйнування й пожеж на пізньоскіфских городищах, які датуються першою чвертю I ст. н. е.18, а також появу сарматських поховальних комплексів у Південно-Західній частині Таврійського півострова слід пов’язувати не з військовою діяльністю сарматських дружин Аспурга, а скоріше за все, з початком масованої міграції з півночі кочових сарматів. Військові ж дії Аспурга проти таврів і скіфів, найімовірніше, треба пов’язувати не з Неаполем Скіфським, а з Південно-Східною частиною Таврики (рис. 3).
О.Є. Пуздровський вважає, що події римсько-боспорської війни не могли обійти Кримську Скіфію. З його погляду, римські війська, повертаючись після перемоги над бунтівним Мітрідатом уздовж південного й західного берегів Таврики, здійснили низку військових операцій проти пізньоскіфського населення, що жило на Усть-Альмінському городищі, городищах Беляус, Донузлавському, «Чайці» та ін. І далі він пише: «Зміна в розстановці сил у кочовому світі Північного Причорномор’я після поразки сіраків та орієнтація Рима на нових союзників дають змогу припускати, що по скіфських поселеннях у Західному Криму був нанесений превентивний удар з висадкою морського десанту та участю кінноти аорсів»19. О.Є. Пуздровського не бентежить, що ні припущення про шлях римських військ на кораблях уздовж західного узбережжя Таврики, ні участь кінноти аорсів у бойових діях у Північно-Західній частині півострова аж ніяк не підтверджуються будь-якими джерелами, а побудовані лише на тому факті, що сліди пожеж і руйнування на зазначених городищах належать до часу «не пізніше другої чверті I ст. н. е.», хоча в примітці до цього місця він зазначає, що відсутність монет «не дає змоги датувати ці комплекси точніше, ніж перша половина I ст. н. е.»20.
Дійсно, римсько-боспорська війна 46-49 рр., в якій узяли участь сарматські племена аорсів і сіраків, стала помітною подією в історії Північного Причорномор’я21. Проте незважаючи на здогадну участь у ній Херсонеса22, наявні джерела пов’язують цю війну лише з територією Боспору, зокрема з Прикубанням23, у них немає згадки про дії римських військ або кінноти аорсів у інших регіонах (рис. 4)24. Лише знахідка комплексу речей того часу в святилищі на перевалі Гурзуфське сідло дають змогу з досить високою вірогідністю припускати, що події, пов’язані із загибеллю римських солдатів від рук таврів, могли відбуватися на Південному узбережжі Криму, куди, за повідомленням Тацита25, під час шторму були викинуті римські кораблі26. Отже, зв’язок слідів руйнування й пожеж на кількох пізньоскіфських городищах, які досить сумарно датуються першою половиною I ст. н. е., поки що немає ніяких підстав пов’язувати з подіями, що мали місце після закінчення бойових дій на Боспорі й приходу до влади Котіса I27.
Водночас не можна не звернути увагу на висновок М.Б. Щукіна, підтриманий і розвинений Ю.Г. Виноградовим, що конфліктна ситуація, яка виникла в ході римсько-боспорської війни між аорсами й сіраками, була продовженням складних процесів, що відбувалися в кочовому світі. Саме ці події спричинили просування сарматських племен на захід, де вони фіксуються не тільки давніми авторами, а й поховальними пам’ятками28. Це добре узгоджується з висновком О.В. Симоненко про те, що близько середини I ст. н. е. в Північне Причорномор’я мігрувала велика сарматська орда зі сходу29. Якщо виходити з цих даних, а також з добре археологічно засвідченого вельми помітного кількісного зростання з середини I ст. н. е. сарматських поховальних комплексів у могильниках Південно-Західного й Центрального Криму30, то, імовірно, можна дійти висновку, що сліди пожеж і руйнування на пізньоскіфських городищах у першій половині I ст. н. е. слід пояснювати набігами сарматів із-за Перекопу. Вони почалися ще в першій чверті століття та призвели до поступового включення принаймні частини Таврійського півострова в зону сарматських кочовищ і військової активності, чим, зрештою, і пояснюється різке збільшення тут поховальних комплексів з яскраво вираженими сарматськими рисами з середини I ст. н. е.
Говорячи про конкретно-історичну міграцію сарматів на Таврійський півострів31, початок якої за археологічним даними нині можна зарахувати до першої половини I ст. н. е., слід зупинитися на деяких загальних питаннях, пов’язаних із життям кочових народів давнини, без яких характер взаємовідносин місцевого осілого землеробського населення й Херсонеса з прийшлим, сарматським, не буде зрозумілим. Сармати були кочовиками, тому їх добробут і саме життя безпосередньо залежали від успішного функціонування скотарського господарства. Проте кочове скотарство відрізняється від інших видів господарської діяльності величезною залежністю від природнокліматичних коливань і нестабільністю. Ця закономірність прослідковується в усіх без винятку кочових народів давнини й середньовіччя32, що дає змогу використати досить великий порівняльний матеріал для реконструкції тих процесів, які мали місце і в сарматському світі.
За підрахунками дослідників, у кочових суспільствах масовий джут33, що супроводжувався падінням до 50 % худоби, відбувався, як правило, один раз на 10-12 років, а для відновлення поголів’я було потрібно приблизно 10-13 років. Отже, кочовому господарству була властива певна циклічність, і воно загалом розвивалося в рамках простого відтворення, що обмежувалося головним чином розмірами екологічної зони кочування34. У таких умовах збільшення обсягів виробництва було можливе тільки внаслідок розширення території пасовиськ, які, однак, були далеко не безмежні35. Тому кочовики змушені були шукати додаткові джерела існування, оскільки до осілості вони переходили дуже рідко, тільки через виняткові обставини, і з першою ж нагодою знову сідали в сідло36.
Разом з тим кочовики завжди гостро відчували нестаток продуктів землеробства й ремесла, яке в них було розвинене погано, тому номадизм був дуже рідко відділений від інших видів виробничої діяльності37. Відсутні в господарстві продукти сільського господарства й ремесла кочовики отримували переважно від сусідніх осіло-міських суспільств38. А.М. Хазанов на основі вивчення загальних проблем номадизму дійшов висновку, що способів їх отримання, «мирних» чи «немирних», було декілька. Це участь у посередницькій торгівлі між землеробськими суспільствами, обмінні зв’язки з сусіднім землеробським населенням, періодичні набіги з метою грабунку й отримання нерегулярної контрибуції із землеробських суспільств, обкладання даниною і нав’язування васальних зв’язків землеробам, а також входження до складу інших державних утворень на правах залежної частини населення39. Якщо виходити з того, що відомо про сарматів за даними джерел, можна стверджувати, що для них тією чи іншою мірою були характерні всі п’ять виділених варіантів. Причому якщо чотири перші прослідковано на матеріалах Північного Причорномор’я, то останній, п’ятий, був характерний головним чином для відносин з Римською імперією, на територію якої її адміністрація періодично переселяла досить значні групи сарматів з їхніми сім’ями40, а також з античними державами Північного Причорномор’я, де в перші століття н. е. з’явився сарматський етнічний компонент41. Та чи інша форма контактів могла переважати в конкретно-історичних умовах на різних етапах історичного розвитку. Наголосимо, що мирні відносини кочовиків, у тому числі й сарматів, з осілими суспільствами не слід перебільшувати. Стійкого й регулярного обміну або торгівлі між цими структурами внаслідок специфіки функціонування кочового господарства й високого ступеня мілітаризації кочовиків існувати не могло42. Тому вони час від часу вдавалися до тактики набігів і воєн зі своїми сусідами43, що давало змогу отримувати не тільки додаткові ресурси для існування, а й значні матеріальні цінності, які зафіксовані в низці поховань сарматської аристократії й жерців44.
У соціально-політичному відношенні сармати, як і інші кочовики Євразії, імовірно, були кочовими об’єднаннями, які динамічно розвивалися в конкретно-історичних умовах Північного Причорномор’я. Ці об’єднання дістали, хоча й досить умовно, назву «варварських імперій» або «варварських конфедерацій». Типологічно їх ділять на кілька видів45. Унаслідок особливостей розвитку характерною рисою таких кочових суспільств була не внутрішня, а зовнішня експлуатація в різних формах сусідніх осілих народів, від якої отримувала зиск не тільки верхівка, а й основна маса рядових кочовиків. Таку форму експлуатації, за рахунок якої кочові товариства мали додаткові ресурси, прийнято називати «дистанційною», або «екзополітарною»46. Вона, як вважають дослідники номадизму, саме й визначала механізм функціонування «кочових імперій»47. Водночас внутрішня експлуатація рядових кочовиків навряд чи була широко поширена, оскільки загальне озброєння суспільства, яке в разі війни могло виставити до 3/4 усіх дорослих чоловіків, істотно обмежувало тиск на них правлячої верхівки48. У таких умовах більш високий майновий стан вождів різного рангу і жерців на фоні порівняно однорідної загальної маси кочовиків, наприклад сарматів, що добре ілюструється матеріалами з поховальних комплексів із територій поширення їхньої культури49, фактично є показником компенсації верхівці з боку кочового співтовариства за виконання певних громадських і релігійних функцій50. Отже, у такій «дистанційній» експлуатації, яка ґрунтувалася на певній стратегії51, були зацікавлені всі верстви кочового соціального організму. На жаль, незважаючи на наявність багатьох методик, за допомогою яких на археологічному матеріалі вивчають соціальну структуру кочовиків52, досі питання стратифікації сарматського суспільства залишаються практично поза полем зору дослідників53. Тому про соціальну стратифікацію різних сарматських об’єднань поки що можна говорити лише дуже приблизно на основі писемних джерел та аналогій, відомих з історії інших близьких за рівнем розвитку кочових суспільств давнини й середньовіччя. Не виключено, що певну ясність у це питання, поряд із аналізом поховальних пам’яток, могло б внести подальше вивчення тамг сарматських кланів, яке досить плідно ведеться останнім часом54.
Отже, розглянуті загальні закономірності розвитку кочових суспільств певною мірою можуть бути використані під час розгляду відносин сарматів з населенням як території Пізньої Скіфії, так і античних держав регіону, насамперед з Херсонесом, адже характер і зміст контактів сарматів з Ольвією й Боспорською державою на зламі ер і в перших століттях н. е., за винятком деяких епізодів, які розглянуто нижче, унаслідок особливостей історичного розвитку цих центрів мають стати предметом спеціальних досліджень.
Повертаючись до подій, що відбувалися в Тавриці, слід підкреслити, що практично всі дослідники одностайні в тому, що починаючи з середини і протягом другої половини I ст. н. е. сармати просунулися далеко на захід, вийшли на кордони Римської імперії й включили до сфери своєї діяльності не тільки Центральну та Південно-Західну Таврику55, а й Північно-Західне Причорномор’я. Тут у середині - другій половині I ст. н. е., швидше за все, знаходилася ставка сарматських правителів Фарзоя й Інісмея, які вступили в безпосередні контакти з Римською імперією та Ольвією56. Причому не виключено, що легат Мезії Т. Плавтій Сільван одним з перших римських чиновників такого високого посадового рангу очолив збройну боротьбу з сарматами Фарзоя, які загрожували і сусіднім народам, і кордонам власної імперії57.
Щодо цього відношенні дуже показовим є зміст ольвійського декрету другої половини I ст. н. е., знайденого біля гори Мангуп у Південно-Західному Криму і детально проаналізованого Ю.Г. Виноградовим58. Із нього випливає, що у зв’язку з економічними труднощами й загрозою з боку варварів ольвіополіти на початку 60-х років I ст. н. е. відправили посольство до адміністрації провінції Мезія, де легатом пропреторського рангу в 60-67 рр. був саме Тіберій Плавтій Сільван. У відповідь на це римська адміністрація послала на допомогу ольвіополітам допоміжний загін, але, імовірно, більш дійову й довготривалу допомогу в той час надати не могла. Тому поряд із посиланням загону військ римляни ініціювали утворення оборонного союзу між сарматським об’єднанням на чолі з Фарзоєм, яке, можливо, стало вірогідно, васалом Риму, і Ольвією в 62-64 рр. Саме в такому ключі, мабуть, можна трактувати згадку в ольвійському декреті посольств до легата Мезії й аналогічних дій щодо царів Аорсії, які здійснив невідомий нам ольвіополіт. Посередником між сарматськими правителями та Ольвією під час укладення цього оборонного союзу цілком міг виступити Т. Плавтій Сільван, діяльність якого була тісно пов’язана з безпекою Дунайського лімесу й суміжних територій, про що відомо з його надмогильної епітафії. У рамках зазначеного союзу, імовірно, здійснювалося золоте монетне карбування Фарзоя, яке було в той час неможливе без дозволу Риму. Причому слід підкреслити, що, на відміну від монетних випусків Тири, Херсонеса та Боспору, золоте карбування Фарзоя мало місце аж до кінця правління Нерона, а це, у свою чергу, свідчить про певну своєрідність ольвійсько-римських відносин, очевидно, зумовлених присутністю в безпосередній близькості від римського кордону й Ольвії згаданого сарматського кочового державного утворення59.
Незважаючи на різне трактування деталей римсько-сарматських і ольвійско-сарматських відносин у другій половині I ст. н. е.60, можна досить упевнено говорити про наявність у Північно-Західному Причорномор’ї в той час могутнього сарматського об’єднання на чолі, імовірно, з аорсами61, яке мало взаємозв’язок з Римською імперією й населенням Ольвії. Саме це об’єднання протягом другої половини I ст. значною мірою визначало військово-політичну обстановку в Північно-Західному Причорномор’ї. Проте поки що немає жодних підстав стверджувати, що Ольвія підкорилася сарматським правителям62. Скоріше навпаки, наявні джерела дають змогу припускати досить складний характер сарматсько-ольвійських відносин, а також наявність оборонного союзу між Ольвією й сарматами Фарзоя, а пізніше - й Інісмея, укладеного при посередництві римської адміністрації63.
Якщо в Північно-Західному Причорномор’ї сармати Фарзоя скоріше за все не були непримиренними супротивниками Риму64, то в Тавриці стан, що склався, був іншим. У першій чверті - середині I ст. сюди активно проникали сармати, поховальні пам’ятки яких тяжіють до Присивашшя65. Однак цей процес навряд чи носив мирний характер. Про те, що його супроводжували військові дії, свідчать сліди пожежі в Неаполі в перших десятиріччях н. е. та «згасання» життя в середині I ст. Загальний вигляд Неаполя змінювався: він перетворився на табір-зимник - місце життя невеликої групи осілого населення, можливо знаті (рис. 5)66. Дослідники вважають, що в другій половині I ст. життя припинилося в низці пізньоскіфських городищ Північно-Західного Криму67, у цьому районі зменшилася загальна кількість населення, що О.Є. Пуздровський пов’язує з ворожими діями аорсів проти пізніх скіфів68.
На протилежність цьому, у другій половині I ст. в Південно-Західному й Центральному Криму відбувався процес збільшення кількості населення, у ґрунтових могильниках з’явилися поховальні споруди сарматських типів69. Це дає змогу припускати порівняно тривале проживання тут, як і в інших районах, осілого сарматського населення70, яке, змішавшись із місцевими жителями або асимілювавши їх71, почало поступово освоювати території, раніше зайняті пізніми скіфами. Особливо показовий щодо цього досить добре досліджений могильник Усть-Альмінського городища, де нещодавно відкрито сарматські поховання в ґрунтових склепах з багатим набором речей, серед яких зафіксовано предмети західного й східного походження72, і похованнями коней. Навіть попередня публікація цих матеріалів свідчить, що їх можна пов’язувати з новою, «східною», сарматською хвилею і розглядати як поховання сарматської знаті, що обрала для своїх поховань не кургани, як це було раніше73, а ґрунтовий могильник пізньоскіфського городища74. На основі цього можна стверджувати, що сарматська правляча верхівка міцно закріпилася на території Пізньої Скіфії, і йдеться вже не тільки про той чи інший ступінь взаємодії культур75, а про певну систему соціально-політичних відносин між осілим землеробським населенням і прийшлими сарматами76.
У Південно-Західній Тавриці процес осідання сарматів на землю мав певні особливості. Поховальні пам’ятки свідчать, що в цьому районі не просто, як в інших місцях, відбувалося осідання кочовиків, що розорилися або збідніли, на землю, а мало місце «роздвоєння» кочового етносу77. Тут прийшле кочове сарматське й осіле пізньоскіфське населення, і, мабуть, після періоду озброєного протистояння в першій половині I ст. з середини того століття поступово інтегрувалося в рамках однієї соціально-політичної й економічної системи, що досить яскраво виявилося в синтезі культур та поховальному обряді населення регіону78. Сарматська соціальна верхівка, злившись із місцевою аристократією або знищивши її, очевидно, зайняла панівне становище в управлінській структурі, про що побічно свідчать багаті сарматські поховання, відкриті в могильнику Усть-Альмінського городища.
Усі ці процеси не можна розглядати у відриві від добре відомого факту, що в степовій зоні Північного Причорномор’я й Тавриці провідною воєнно-політичною силою в той час були сармати, які, як і інші номади, були об’єднані в рамках більш чи менш сталого політичного організму, який можна умовно називати «кочовою імперією»79. Якщо такий висновок правомірний, то з середини I ст. для населення Центральної та Південно-Західної Таврики був характерний аналогічний або досить близький шлях, визначений М.М. Крадіним як третя модель розвитку «кочових імперій»80. У таких «імперіях» при взаємодії з осілим землеробським населенням номади були своєрідною «надбудовою» над землеробським «базисом». Вони одночасно виступали як етнічна спільність, держава й експлуататорський клас81. Отже, багаті сарматські поховання середини - третьої чверті I ст. н. е., відкриті в Усть-Альмінському могильнику82, імовірно, можуть свідчити про перетворення цього городища на «ставку» певного варварського об’єднання, що було складовою частиною ранньокласової за своїм характером сарматської «кочової імперії»83.
Одним з аналогічних і дуже показових прикладів такого розвитку відносин між кочовиками й осілим землеробським населенням може бути створення на території Китаю державних утворень кочовиків племені сяньбі. Економічною основою цих державних утворень були китайські території з розвиненим землеробством, що не тільки обумовило деякі особливості адміністративно-територіальної організації й податкової політики, а й стимулювало осідання кочовиків на землю та певні зміни в їх матеріальній культурі84.
Як уже було зазначено, «дистанційна» форма експлуатації була провідною в «кочових імперіях»85. Тому є всі підстави пов’язувати різке погіршення зовнішньополітичного положення Херсонеса в третій чверті I ст. із захопленням сарматами влади в регіоні і включенням населення Таврики до складу свого політичного утворення, яке за аналогами також можна умовно назвати «кочовою імперією», або «імперською конфедерацією»86, центр якої, імовірно, знаходився десь в степах за Перекопом. Установивши свою владу над пізніми скіфами і закріпившись у Тавриці, у тому числі і в її південно-західній частині, сармати не могли не звернути уваги на Херсонес. Адже протекторат у тій або іншій формі над ним обіцяв відчутний матеріальний прибуток у вигляді регулярної данини або «подарунків»87. Саме цим і пояснюється складний стан, в якому опинився Херсонес у третій чверті I ст.88.
У ситуації, що склалася, місто вже не могло власними силами протистояти загрозі з боку сарматів, і херсонесити були змушені звернутися по допомогу до намісника римської провінції Мезії. У відповідь на це звернення легат Т. Плавтій Сільван здійснив рішучі дії, унаслідок яких «цар скіфів був відігнаний від обложеного ним Херсонеса, що за Борисфеном»89. Ця подія неодноразово була предметом спеціальних наукових розвідок, і тут немає потреби повторювати те, про що йшлося раніше90. Звернемо увагу лише на один аспект, пов’язаний з цим походом римлян у Таврику, який поки що залишився поза увагою дослідників.
Виходячи з того що в епітафії Т. Плавтія Сільвана згадується «цар скіфів», традиційно ворогами Херсонеса й римських військ вважають пізніх скіфів та їх союзників сарматів, зокрема сіраків91. Разом з тим, якщо фрагмент одного херсонеського декрету пов’язувати з діяльністю Т. Плавтія Сільвана92, з чим згодні практично всі дослідники93, то треба звернути увагу, що в ньому йдеться про «наліт» на Херсонес, імовірно, досить сильного загону кінноти94. Тоді у ворогах Херсонеса треба, дійсно, бачити не пізніх скіфів, а головним чином сарматів. Адже, як свідчить археологічний матеріал, у могилах пізніх скіфів I-II ст. предметів озброєння й кінської вузди загалом дуже мало95. На протилежність цьому, у сарматських курганах і похованнях могильників Південно-Західної Таврики того самого часу, які є всі підстави пов’язувати з сарматами, наявність цих предметів - найхарактерніша риса поховального інвентарю (рис. 6)96.
Зазначене добре узгоджується з тим, що в херсонеському почесному декреті на честь Т. Плавтія Сільвана97, поза всяким сумнівом, згадуються «савромати», а найменування «скіфів» і їх «союзників», у тому числі й сіраків, лише відновлено дослідниками98. Причому слід звернути увагу й на те, що назву сарматів у декреті подано в досить архаїчній формі - «савромати»99, що, можливо, свідчить про певний вплив на автора цього документа більш ранньої античної літературної традиції100. Не виключено й те, що херсонесити ще не досить чітко уявляли собі того ворога, з яким вони зіткнулися. Адже виходячи з даних поховальних пам’яток нині можна досить упевнено говорити, що масова міграція сарматів у Таврику почалася не раніше середини I ст.101, за часів, близьких до походу Т. Плавтія Сільвана. Опосередковано це підтверджується й наявністю багатих сарматських поховань у могильнику Усть-Альмінського городища, які датуються серединою - третьою чвертю I ст.102. Тому назва сарматів в епітафії Т. Плавтія Сільвана етнонімом «скіфи», який традиційно використовували для позначення варварів, що населяли Північне Причорномор’я, у світлі всього викладеного цілком зрозуміла.
Слід звернути особливу увагу й на те, що, незважаючи на рішучі дії римських військ під проводом Т. Плавтія Сільвана, відсутність античних поселень і городищ I ст. у Південно-Західній та Північно-Західній Тавриці не дає змоги говорити про розширення територій, які контролював Херсонес після походу римського легата. Більше того, археологічні пам’ятки свідчать, що після цієї події Південно-Західна Таврика аж до сучасної Севастопольської бухти залишилися під контролем варварського населення103, а в могильнику Усть-Альмінського городища ховали представників сарматської соціальної верхівки.
Свого часу Е.І. Соломонік, аналізуючи фрагментований херсонеський декрет на честь Т. Плавтія Сільвана104, вважала, що наприкінці цього окумента йшлося про якісь переговори з варварами з приводу мирного врегулювання відносин, хоча й не наполягала на цьому105. Якщо це так, то становище, що склалося в Південно-Західній Тавриці, і переговори з варварами дуже нагадують дії особи, яку вшанували в згаданому ольвійському декреті, і дипломатичні заходи самого Т. Плавтія Сільвана на кордонах Мезії в Пудунав’ї106.
Отже, на підставі наявних даних можна більш-менш впевнено стверджувати, що внаслідок ударів, нанесених сарматам у ході військової експедиції Т. Плавтія Сільвана, воєнно-політична активність варварів була ослаблена. З ними, імовірно, було проведено переговори й укладено якісь мирні угоди, яких загалом дотримувалися обидві сторони. Принаймні до початку II ст. у джерелах немає жодних згадок про будь-яке військове протистояння в Південно-Західній частині Таврики й загрозу Херсонесу з боку варварів. Наведене добре узгоджується з початком розвитку економічних зв’язків між Херсонесом і населенням цієї частини Таврики в другій половині I ст.107, що було неможливим у разі ворожих стосунків між греками й варварами. Крім того, після походу Т. Плавтія Сільвана Херсонес не тільки зберіг свою незалежність від варварів, а й укріпив зв’язки з адміністрацією провінції Мезія і в другій половині I ст. залишався в руслі імперської політики, про що красномовно свідчать пам’ятки епіграфіки й нумізматичні джерела108.
Нині можна досить упевнено наполягати, що протягом першої половини - третьої чверті I ст., у зв’язку з могутньою сарматською міграційною хвилею воєнно-політична ситуація в Тавриці змінилася досить кардинально. Пізні скіфи, які після походів Діофанта вже не були єдиним політичним цілим, увійшли до складу сарматського ранньодержавного утворення, що стало провідною силою в Тавриці й реальною загрозою для самого існування Херсонеса. Тільки завдяки рішучим діям легата Мезії обстановка навколо цього центру стабілізувалася, а між варварським населенням Таврики й Херсонесом аж до початку II ст. встановилися порівняно мирні відносини, що сприяло початку розвитку активних економічних зв’язків.
У широкому історичному плані це свідчить про добре розуміння в Римі динаміки становища в Північному Причорномор’ї й загрози з боку сарматів, що періодично мігрували зі сходу через його степову зону до кордонів імперії. Тому за часів правління Нерона (54-68) і було здійснено першу успішну спробу надати допомогу дружньому грецькому населенню античних центрів, які були природними союзниками імперії в регіоні. Зауважимо, що Боспорське царство й Тиру було поставлено під більш жорсткий контроль римської адміністрації, а Ольвія за посередництвом римської адміністрації, імовірно, уклала з сарматськими правителями оборонний союз. Херсонесу ж було надано пряму й дієву військову допомогу, яка на певний час забезпечила цьому центрові відносно мирні стосунки з варварським населенням Таврики109. З того часу і протягом перших століть н. е. саме міграції сарматського населення зі степів Північного Причорномор’я стали головним зовнішньополітичним чинником, від якого багато в чому, якщо не безпосередньо, залежала не тільки доля варварського населення Таврики й Херсонеса, а й конкретна політика Римської імперії в цьому важливому для неї регіоні.
Рис. 1. Сарматські пам’ятки I - першої половини II ст. н. е., за О.В. Симоненко
Рис. 2. Боспорський цар Асандр. Зображення на монеті
Рис. 3. План боспорської фортеці у Південно-Східному Криму, за С.Б. Ланцовим
В.М. Зубарь
На основании имеющихся в настоящее время источников можно достаточно уверенно полагать, что на протяжении первой половины - третьей четверти I в. н. э. Таврика была включена в сферу военно-политической активности сарматских объединений, а поздние скифы, не представлявшие единого политического целого, после походов Диофанта вошли в состав раннегосударственного сарматского объединения, которое условно можно называть «кочевой империей» или «кочевой конфедерацией». Именно это политическое образования стало ведущей военно-политической силой в Таврике и реальной угрозой самому существованию здесь главного центра античной цивилизации - Херсонеса. Только благодаря решительным действиям легата провинции Мезия Т. Плавтия Сильвана в 60-х годах I в. положение вокруг города стабилизировалось и вплоть до начала II в. между Херсонесом и варварами, жившими в Таврике, установились сравнительно мирные отношения, которые способствовали началу активизации разносторонних экономических связей.
В широком историческом плане события, происходившие в I в. в Таврике, свидетельствуют о понимании в Риме динамики процессов, происходивших в Северном Причерноморье, и угрозы со стороны сарматов, которые периодически мигрировали через степную зону региона к границам собственно империи. Вследствие этого в период правления императора Нерона была осуществлена первая широкомасштабная и достаточно успешная попытка оказать греческому населению Херсонеса действенную военную помощь и превратить его в надежного союзника империи. Именно с того времени и до окончания античной эпохи сарматские миграции из степной зоны Северного Причерноморья определяли историческое развитие не только варварского населения Таврики и Херсонеса, но и населения дунайских провинций Римской империи.
V.M. Zubar
Based on the sources which is available in present, it is safe to say that during the first half and the third quarter of the 1st century AD Taurica was included in the sphere of the military and political activity of Sarmatian unions. The late Scythian, who after the Diophantos’ campaign had no the common political integrity, formed part of the early state Sarmatian union, which could have been named «the nomadic empire» or «the nomadic confederation». Namely this political union became the principal military and political power in Taurica and the real threat to the existence of the main center of the ancient civilization - to Chersonesos. Owing to the strong measures of the legate of Moesia province T.Plautius Silvanus, in the 60s years of the 1st centurie AD the situation of the city stabilized, and by the beginning of the 2nd century AD the relatively peaceful relations were established between Chersonesos and barbarians living in Taurica, and were conducive to the beginning of activization of versatile economic connexions.
In the wide historical plan, the events, which took place in the 1st century AD in Taurica, are evidence of the comprehension by Rome the movement of the processes in the Northern Black Sea coast, and the threat from the Sarmatian side, who migrated from time to time through the steppe zone of the region to the borders of the empire. Consequently, during the reign of the emperor Nero the first large-scale and successful enough attempt to give the active military help to Greek population of Chersonesos and to turn it into the true ally of the empire was made. Namely since that time and up to the end of the ancient epoch Sarmatian migrations from the steppe zone of the region of Northern Black Sea coast became the major for the historical development not only for the barbarian population of Taurica and Chersonesos, but also for the Danube provinces of the Roman empire.