За даними С.М.Рижова, серед керамічної колекції Тальянок, налічується до 40 фрагментів від моделей саней, частину їх можливо реконструювати повністю. Це найбільша відома збірка керамічних саней. Найбільш цікавим є фрагмент передньої частини розписних саней з парними голівками волів. Поверхня його вкрита жовто - гарячим ангобом, чорною фарбою обведено верх кузова, відмічено голівки волів, кінець полозів, намальовано “драбини” по боках кузову.
    Понад 30 фрагментів керамічних моделей саней знайдено при розкопках у Майданецькому. Лише частина їх може бути реконструйована. Серед них знахідка з ями житлового кмплексу “Я” (рис. 1 та 1а), відреставрована Г.В.Шияновою. Фрагменти керамічних санчат були знайдені серед руїн будинків, іноді у ямах, разом з іншими сакральними предметами. З деяких житлових комплексів походить по 2-3 екземпляри, на інших подібних знахідок немає. Такий археологічний контекст розміщення фрагментів моделей саней дозволяє припускати, що вони використовувалися у певних обрядах, під час яких псувались.

 

    Майданецькі керамічні моделі саней - вироби відносно невеликого розміру. При їх виготовленні дотримувалися певних стандартів: знаходимо зовсім малі санчата, з довжиною кузова 5-6 см, або вдвічі більші, довжиною 9 – 10 см. Для виготовлення їх користувалися тією ж глиняною масою ( іноді спостерігаються сліди органічної домішки, яка вигоріла при обпалюванні), що і для посуду, так само і випалювали, і оздоблювали, як столову кераміку. До речі, більшість моделей виготовлена не дуже дбало, поверхня їх іноді загладжена не так ретельно, як у високоякісного посуду (рис.2).

Глина, з якої робили посуд майданецькі гончарі, після випалу ставала світлою, майже білою. Але трипільська традиція передбачала цегляний або червоний колір кераміки, мабуть саме тому вироби вкривалися червоним ангобом з вохри.
    Ті екземпляри, які добре збереглися, крім ангобу мають розпис. Його система подібна до описаної на тальянківській моделі, коли чорною фарбою відмічалися голова вола, край кузова, полози, а також намальовано кілько вертикальних стрічок на кузові, серед них є і “драбини” (рис. 3 та 4).

    Конструктивно керамічні моделі саней складаються з трьох частин: глибокого кузову, здебільшого овального в плані; полозів, іноді досить масивних, загнутих з переду, часто з отворами дуже малого діаметру; скульптурної бичачої голівки спереду, приліпленої до верхньої частини кузова. Серед майданецької колекції є санчата, посередині передньоїчастини кузова яких збереглися сліди, вірогідно від двох голівок вола. В комплексі “Ж” знайдена майже ціла модель саней з кузовом, квадратним в плані, по кутам та на бокових частинах його модельовано скульптурними валиками вертикальні каркасні жердини, що ледь виступають над краєм (рис.5). Ця модель, на відміну від тих, що з овальним кузовом, не має скульптурної голови вола. Фрагмент санчат з прямокутним кузовом знайдено і в Тальянках.

Що до розпису на моделях саней, то єдиний виразний його елемент - “драбина” -знаходить аналогії, перш за все в розпису посуду Майданецького та Тальянок. Серед сакральних предметів можна привести аналогію мотиву “драбини” на тулубі зооморфної розписної посудини, яка на думку В.О.Круца передає фігуру ведмедя, а також на фрагменті корпусу великої жіночої розписної фігурки з Майданецького . Вірогідно, цей знак можливо трактувати як символ сходження, докладно розглянутий у працях М.Еліаде. В міфології різних народів світу зафіксована сакральність “висоти”, її належність надлюдському, вищому світу. Саме тому “сходження”, підйом до сакральних висот є виходом за межі звичайного простору і людського стану. Через сходження здійснюється обряд освячення, бо той, хто піднявся на гору, або здійснив сходження по драбині, потрапив до вищих священних сфер.
Смерть – це перехід до потойбічного світу. В міфах душа померлого збирається в гору по стовбуру дерева, мотузці, драбині. В єгипетській “Книзі померлих” говориться: “Боги зробили мені драбину, щоб я міг побачити богів” і “Боги зробили йому драбину, щоб з її допомогою він зійшов на небо”. Уявленням про “сходження”, “підйом”, “вознесіння” відповідає обряд жертвоприношення, коли жертва набуває освячення, “возноситься” і відроджується у сакральній сфері .
Спостереження над станом фрагментів полозів від деяких моделей саней вказує на те, що вони мають сліди пересування, бо помітно, що на нижній частині полозу фарба стерлася (рис.3 та 4). Можливо, що під час ритуалу керамічні сани пересувалися, бо їх тягнули за мотузку, протягнену в отвори полозів.
Таким чином, є всі підстави вважати, що керамічні моделі саней є сакральними предметами, які пов’язані з обрядом жертвоприношення. Можливо, що вони також мали певне відношення до поховальних ритуалів, адже в них завжди присутній аспект відродження померлого у потойбічному світі. Ми не згодні з більшістю дослідників, які розглядають керамічні сані, виключно як моделі трипільських транспортних засобів, хоча, вірогідно вони і відображують, причому досить умовно, реальні сані, в які запрягали волів. Однак, на нашу думку, на першому місці виступає яскраво висловлений символізм цих виробів. Остання обставина підкреслюється описаними вище знаковими особливостями саней.
Історіографія щодо трипільських моделей саней досить обмежена, бо до початку досліджень на поселеннях томашівської групи були відомі лише окремі фрагменти моделей саней, тому ці вироби не фігурують в узагальнюючих працях 80-х років. Крім невеликої розвідки про моделі саней, яку зробила у 50-ті роки В.П.Кравець, яка опублікувала дві моделі з Львівського музею, є ще тільки дві спеціальні праці.
Сані, як моделі транспортного засобу розглянуто в одному з розділів праці С.М. Гусєва, який присвячений “волочним перевозкам”. Автор наводить опубліковані вже раніше малюнки моделей саней без посилання на авторів розкопок та цитує згадані вище праці та робить висновок про те, що моделі свідчать про знайомство із санним транспортом носіїв західного варіанта трипільської культури на розвинутому етапі. Але в нього є певні сумніви, “В какой степени концентрация миниатюрных салазок в Буго-Днепровском междуречье отражает реальную популярность здесь саней, судить трудно, поскольку этот археологический факт может зависеть не только от особенностей состояния транспортного хозяйства, но и быть следствием локальных явлений культового порядка или же отражать степень изученности района”. На жаль, у статті С.М.Гусева глобальні висновки щодо трипільських транспортних засобів містяться поруч з фактичними помилками, а також відсутністю посилань на джерело, з якого автор отримав матеріали. Що до розділу про моделі саней, то тут малюнок саней з Незвиська не відповідає їх зображенню у праці В.П.Кравець, а М.Смішко досліджував не поселення Градешниця-Городниця, а Городниця-Городище. В досить поверховому описі керамічних моделей саней багато невідповідностей до даних авторів розкопок або досліджень, на які С.М.Гусєв посилається. Все це знижує рівень довіри до загальних висновків автора, які до того ж слабо аргументовані.
Спеціальне дослідження, яке, на жаль, було викладено тільки у тезах, моделям саней присвятив С.М.Рижов. С.М.Рижовим розроблена класифікація кузовів моделей саней, яку можна вважати як попереднє дослідження в їх загальному аналізі. Що ж до інтерпретації семантики та призначення моделей, то майже всі дослідники згодні з тим, що це були сакральні предмети. С.М.Рижов слушно зауважив про можливу належність моделей саней до поховальних ритуалів. Дослідник вважає, що два типа форми кузовів моделей відповідають двом різним типам кузовів “саней-прототипів”. Перший - з прямокутним кузовом з дерев’яних плах із стояками, що відтворені іноді розписними вертикальними лініями; другий – з округлим кузовом з плетеної лози або зі шкіри, тканини, тощо, деталі їх конструкції, відповідно, відтворено розписом у вигляді стрічки або “сітки”, а чорна стрічка відтворювала, також упряж, коли на передній стінці кузова розміщалася пластично відтворена голівка бика (вола). Причому на думку С.М.Рижова, “в таких случаях тягловое животное и транспортное средство как бы объединялось в одно целое”.
Всі автори наполягали на можливості реконструювати трипільські транспортні засоби на основі керамічних моделей. У таких спробах завжди головним чинником є впевненість, що люди архаїчної епохи взагалі і трипільці зокрема робили вотивні артефакти як мініатюрні копії речей, якими вони користувалися у повсякденному побуті. У нашому випадку – це сані, в моделях яких, на думку С.М.Гусєва, “засвидетельствованы особенности санного транспорта”.
Детальний аналіз особливостей відомих моделей саней вказує на те, що таке прямолінійне сприйняття символічних культових, а відповідно, ритуальних виробів є досить обмеженим і не завжди наближає нас до розуміння трипільського світу.
Наприкінці своєї розвідки про трипільські сані С.М.Гусєв висловлює припущення, що сані –волокуші могли стати основою для виникнення возів (“колесного транспорта”), бо під них підкладали круглі колоди, що і привело до винаходу “важкого” колеса, посилаючись при цьому на праці Піггота 1968 р. та Кожина 1985 р., але не нагадуючи про дослідження теми саней та возів Х. Вовка, який наводить досить вичерпану на той час – кінець ХІХ століття - бібліографію з цього питання у російській та європейській літературі , в тому числі аналізує і гіпотезу про походження возу з саней. Отже ця ідея існує вже понад сто років, бо стаття Х.Вовка надрукована у французькому часопису у 1896 р.
Х. Вовк вивчав проблему використання саней в похоронному ритуалі на Україні, спираючись на дослідження Д.Н.Анучина про роль саней, човна та коней у поховальному обряді (Анучин, 1890). В роботі Х.Вовка наведено дані, які засвідчують, що в часи Київської Русі існував ритуальний звичай перевозити мерців на санях, зафіксований у письмових джерелах. “Сидячи на санях, помислив я в душі своїй і воздав хвалу богові, що він мене до сих днів, грішного, допровадив.” – писав Володимир Мономах в 1117 році у “Поученні”. За часів Київської Русі зафіксоване використання саней у поховальному обряді князів, причому сані з тілом або труною несли, або тягли за мотузку чоловіки.
Х.Вовк звертає увагу на те, що звичай перевозити труну на санях в тому числі і влітку, іноді зустрічався на Україні серед селян в XVII ст. та ще наприкінці ХІХ століття. В ті часи в сані, які перевозили небіжчика, впрягали зазвичай не коней, а волів. Це Х.Вовк слушно вважає дуже старовинним звичаєм, як і використання у транспортуванні небіжчика саме волів замість коней . Етнографи фіксують архаїчний звичай везти труну на санях серед мешканців Галичини, а також Олонецької та Архангельської губерній Російської імперії в ХІХ столітті. Причому поховальний транспорт залишали на цвинтарі або біля дороги назавжди чи на шість тижнів, тобто він не повертався у господарство родичів покійного взагалі, або повертався після ритуалів очищення.
Х.Вовк поставив собі за мету простежити, як розповсюджений звичай вживання саней для похорону в часі і просторі. Автор доходить висновку, що він не є виключно український, і наводить дані про подібні деталі поховального обряду у південних слав’ян, словаків, росіян Вологодської губернії, фінських народів, серед гірських мешканців Європи – Альп та Карпат, а також ставить питання про пошуки витоків звичаю використання саней у поховальному ритуалі з дуже давніх часів, а конкретно – “в арійській старовині”. Х Вовк вважає за можливе розглядати певні тексти гімнів Рігведи як такі, що містять інформацію про сані у поховальному обряді, коли йдеться про “віз без коліс”. Д.Н.Анучин наводить дані з письмових джерел про те, що єгиптяни возили мерців на санях . Відомий звичай перевезення померлого на санях з послідуючим поховання разом з санями, або залишення саней на могилі, розповсюджений серед урало-алтайських народів, а за даними Л.Нідерле іноді зустрічаються поховання з санями серед слов’ян .
Наприкінці своєї розвідки Х.Вовк доходить цілком слушного висновку, що звичай використання транспортних засобів в поховальних ритуалах слід шукати в ідеї про велику подорож, яку людина мусить зробити після смерті. Причому для перевозу мерців вживають найстародавніших засобів, якими є сані .
Ці висновки підтверджуються і даними з Шумеру. На глиняних табличках зустрічаються архаїчні знаки піктограми як возу, так і саней. Вважається, що останні використовувалися для перетягування вантажів по болотистої місцевості . Але в однієї з царських гробниць Ура неподалік від входу у підземний покій цариці – жриці Пу-абі стояли багато прикрашені дерев’яні сани, у яки були запряжені два віслюки. Особливо підкреслимо, що серед оздоблень саней були золоті голови биків та левів. Тож і серед шумерійців, вірогідно, був вживаний звичай відправляти певних сакральних осіб в останню подорож саме на санях. В одному з приміщень гробниці царя, поруч з якою знайдено поховальні сани Пу-абі, знайдено рештки двох дерев’яних багато оздоблених возів, в кожен з яких було запряжено по троє коней. В іншому приміщенні знайдено дві моделі човнів з міді та срібла. Таким чином, у царських гробницях Ура ми бачимо і сані, і коней і човни які використано, як писав про це Д.Н.Анучин, у поховальному ритуалі. Всі ці речі були тільки окремими знахідками серед жертвоприношень та скарбів розкішних царських усипальниць, які сьогодні датуються 2500 р. до н.е.
Всі згадані приклади використання саней у поховальному ритуалі вказують на архаїчну традиційність та винятковість такого звичаю, який, з одного боку вживався тільки для поховання певних окремих категорій небіжчиків, а з другого боку, є дуже давнім звичаєм, що, ймовірно, сягає ще більшої давнини, ніж трипільська землеробська цивілізація.
Наведені матеріали дозволяють, на нашу думку, вважати, що трипільські моделі саней певним чином можуть бути пов’язані з жертвоприношенням і поховальним ритуалом, який нам зовсім не зрозумілий. Але, вірогідно, керамічні сани – це символ транспортного засобу, у якому де хто з трипільців, хто мав особливий сакральний статус, відправлявся в далеку, останню в цьому світі, велику подорож.