Стан та перспективи охорони
і дослідження археологічної спадщини
в Україні

Стан справ

Згідно Закону України «Про основи національної безпеки України», культурна спадщина України є об’єктом національної безпеки як складова культурних і історичних цінностей (ст. 3). Про важливість збереження пам’яток історії та культури для нинішнього і майбутніх поколінь, як важливого чинника патріотичного виховання громадян, розвитку національної свідомості Українського народу, висловився у своєму листі до Голови Державного комітету України із земельних ресурсів В.В. Воєводіну Президент України В.А. Ющенко (17 квітня 2008 р., вих. № 1—1/852). Він наголосив, що в Україні на державному обліку перебуває понад 130 тис. пам’яток, з яких понад 57 тис. — пам’ятки археології (у тому числі 118 — національного значення).

У Президента викликає занепокоєння те, що внаслідок недостатнього контролю з боку державних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування мають місце факти порушення пам’яткоохоронного законодавства. Він підкреслив, що під час будівельних і сільськогосподарських робіт допускається руйнування та розорювання унікальних давніх поселень, зокрема трипільської культури, курганів скіфо-сарматського періоду, пам’яток археології козацької доби (у тому числі козацьких могил), трапляються випадки грабіжницького нищення їх окремими особами.

Президента України не задовольняє робота з обліку та паспортизації об’єктів культурної спадщини, їх наукового вивчення, класифікації та державної реєстрації, визначення та включення зон охорони пам’яток до проектів планування забудови і реконструкції відповідних міст та селищ. Він вимагає посилити контроль за додержанням вимог законодавства про охорону культурної спадщини, притягати до суворої відповідальності винних у його порушенні, вживати рішучих заходів щодо забезпечення збереження пам’яток археології.

Про критичний стан охорони пам’яток археології зробила висновок і Рахункова палата України після проведеної влітку 2008 року аудитної перевірки Інституту археології Національної академії наук України.

У висновках Рахункової палати говориться, що близько 65 тис. археологічних пам’яток України потребують на увагу та охорону з боку держави. За інформацією Державної митної служби України, лише за період 2006 — перше півріччя 2008 років в нашій країні було виявлено 370 випадків незаконного переміщення історико-культурних цінностей, затримано близько 4 тисяч предметів старовини загальною вартістю понад 1 мільйон гривень. Окрім того, правоохоронними органами СБУ та МВС України були встановлені численні факти зловживань службовим становищем з боку посадових осіб, котрі надавали дозволи на будівництво споруд на землях природнозаповідного фонду та в місцях розташування пам’яток археології, історії та культури. Непоодинокими були й факти несанкціонованих розкопок на територіях археологічних пам’яток.

Тож скільки пам’яток археології ще має сьогодні Україна? У вищенаведеному тексті листа Президента України називається цифра 57 000. А Рахункова палата України у своїх документах наводить цифру 65 000.

В Інституті археології НАН України здійснено спробу обчислити цю кількість, виходячи з даних археологічних досліджень. За основу розрахунку взято Фастівський район Київської області та окремі ділянки Пустомитівського району Львівської області, досліджені на 80—90 %. Виявилося, що у Фастівському районі налічується 250 пам’яток археології, у Пустомитівському — близько 300. Якщо цифру, отриману у Фастівському районі, який має середньо сприятливі природні умови для заселення людей у минулому, перемножити на кількість районів Київщини, то отримаємо цифру близько 6 тисяч. Подібна ситуація й на Львівщині. Отже, мінімальна кількість пам’яток археології Київщини і Львівщини може складати 6 000. Перемноживши цю цифру на кількість областей України, зваживши, що деякі з них за природними умовами на кілька порядків кращі за наведені вище (Полтавська, Черкаська, Вінницька і т. д.), а деякі гірші (степові, поліські райони), можемо впевнено назвати мінімальну цифру пам’яток України — 150—170 тисяч.

правова база

Чи є наявною і достатньою законодавча база для здійснення охорони та дослідження пам’яток археології? На нашу думку, два Закони України: «Про охорону культурної спадщини» (2002 р.), «Про охорону археологічної спадщини» (2004 р.) є достатньою правовою базою для охорони, дослідження, реставрації і музеєфікації археологічної спадщини України.

Важливою для охоронної діяльності на пам’ятках археології є стаття 37 Закону України «Про охорону культурної спадщини», в якій йдеться про «будівельні, меліоративні, дорожні й інші роботи, що можуть привести до руйнування чи знищення, ушкодження об’єктів культурної спадщини, проводяться тільки після дослідження цих об’єктів за рахунок коштів замовників зазначених робіт». Закон України «Про охорону археологічної спадщини» нормує систему охорони, збереження і дослідження пам’яток археології, чітко регламентує права і обов’язки в цій сфері державних органів, починаючи від Кабінету Міністрів України до обласних і районних державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, а також наукових установ країни.

Закон України «Про охорону археологічної спадщини» спеціально визначає функції Інституту і його повноваження. Стаття 12 цього Закону говорить, що Інститут археології Національної академії наук України є Державною археологічною установою України, яка видає кваліфікаційний документ (Відкритий лист) на право проведення археологічних досліджень на всій території України. Вона підкреслює особливу роль археологічної науки в справі охорони, вивчення і використання археологічної спадщини.

Спеціальною статтею цього Закону передбачена участь громадськості в охороні археологічної спадщини, зокрема Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, Українського фонду культури, органів місцевого самоврядування. Ці організації, а також окремі громадяни мають сприяти державним органам охорони культурної спадщини в проведенні практичної роботи з виявлення, вивчення, обліку й охорони пам’яток археології, популяризації серед населення знань про давню історію України. Вони здійснюють громадський контроль за станом збереженості, використанням, консервацією і музеєфікацією пам’яток археології.

В Законі України «Про охорону культурної спадщини» є стаття, що зобов’язує юридичних і фізичних осіб, які є власниками чи користувачами археологічних об’єктів, дотримуватися всіх правил їхньої охорони і використання. Вони повинні виконувати всі необхідні роботи виробничого характеру, відповідно до Дозволу, негайно інформувати про щойно виявлені об’єкти чи предмети у межах території, що використовується для власної діяльності, і не перешкоджати будь-яким роботам з виявлення, обліку і вивчення археологічних об’єктів чи предметів (ст. 36).

Виходячи з практики, можна стверджувати про недосконалість окремих положень цієї статті. Мова йде про тезу, що зобов’язує фізичних і юридичних осіб інформувати про щойно виявлені об’єкти чи предмети у межах території, яка використовується для власної діяльності. Нею користуються обласні управління культури при видачі Погодження на проведення земельних робіт на ділянках, що підлягають приватизації, оренді, для будівництва. Цей текст записується повністю у лист Погодження. По суті, він перекладає відповідальність за руйнацію пам’ятки археології з спеціально уповноваженого органу охорони культурної спадщини на замовника Погодження. Адже цілком очевидно, що Замовник не зацікавлений у виявленні історичної пам’ятки на майбутній своїй землі, оскільки це створює додаткові труднощі в її оформленні. А найочевидніше, що пам’ятку археології, а це здебільшого поселення, може виявити лише добре підготовлений спеціаліст-археолог.

Аналізована стаття, крім того, дає можливість обласним управлінням культури робити погодження без проведення археологічної експертизи, що є порушенням статті 7 Закону «Про охорону археологічної спадщини» і статті 37 Закону «Про охорону культурної спадщини».

Головним джерелом фінансування, охорони і дослідження археологічної спадщини Закон «Про охорону археологічної спадщини» визначає Державний бюджет України і місцеві бюджети. Такими джерелами можуть бути також кошти власників земельних ділянок, благодійні внески. Охоронні роботи на пам’ятках археології, що руйнуються у результаті господарської діяльності, проводяться за рахунок замовника робіт.

Окрема стаття Закону говорить, що археологічна спадщина України є невід’ємною частиною археологічної спадщини Європи і людства в цілому. Україна сприяє міжнародному обміну інформацією про археологічні дослідження, підтримує міжнародні контакти археологів. Держава сприяє встановленню і розвитку співробітництва з іноземними державами і міжнародними організаціями для запобігання незаконним археологічним розкопкам, незаконному вивозу і ввозу, передачі права власності на предмети, що походять з об’єктів археологічної спадщини.

Особливо важливими для охорони археологічної спадщини України є статті Закону, що містять чотири норми прямої дії, котрі передбачають покарання за знищення, руйнування чи ушкодження археологічних пам’яток — від штрафу до тюремного ув’язнення терміном від трьох до восьми років.

На жаль, протягом двох років чинності Закону ця стаття так і не була застосована відповідними державними органами до фізичних і юридичних осіб, що руйнували пам’ятки археології.

Державні органи
охорони археологічної спадщини

Згідно чинного законодавства, всю координацію з виявлення, обліку та охорони об’єктів культурної спадщини здійснює Міністерство культури і туризму України, а всю організацію наукових досліджень в галузі археології — Національна академія наук в особі Інституту археології.

Базовим законодавчим актом, яким має керуватися Кабінет Міністрів України при формуванні та реалізації державної політики у сфері охорони культурної спадщини, є Закон України «Про охорону культурної спадщини».

Зазначеним Законом передбачено створення спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини: центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини; органу охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим; органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій; органів охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.

Незважаючи на це, Кабінет Міністрів України і досі не забезпечив створення єдиного центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, який би ніс повну відповідальність за формування і реалізацію державної політики у сфері охорони культурної спадщини.

Відсутність цілісної системи органів охорони культурної спадщини ставить під сумнів можливість реалізації положень Закону України «Про охорону культурної спадщини», оскільки на практиці немає суб’єкта впровадження механізмів охорони пам’яток. Зокрема:

— не укладаються охоронні договори;

— не проводиться належним чином виявлення та облік об’єктів культурної спадщини;

— не надаються розпорядження та приписи щодо охорони пам’яток;

— масовими є факти передачі у приватну власність земель, на яких розташовані пам’ятки історії та культури, які занесені до Державного реєстру пам’яток історії та культури;

 — не застосовуються санкції за порушення пам’яткоохоронного законодавства тощо. Кабінет Міністрів України не здійснює належної координації діяльності силових міністерств і відомств з органами охорони культурної спадщини щодо припинення грабіжницьких розкопок, незаконної торгівлі та вивезення археологічних предметів, щодо з’ясування походження приватних колекцій. Бездіяльність органів державної влади призвела до того, що Україна перетворилася на одного з найбільших постачальників археологічних предметів на світові ринки. Про катастрофічні масштаби цього явища для культурної спадщини України свідчать матеріали відповідних сайтів у мережі Інтернет.

Дуже повільно відбувається нормативно-правове забезпечення охорони культурної спадщини. До цього часу Кабінет Міністрів України не забезпечив розробку цілої низки підзаконних нормативно-правових актів, прийняття яких випливає з Законів України «Про охорону культурної спадщини» та «Про охорону археологічної спадщини». Та низка пропозицій щодо змін та поправок до останнього Закону (було вже п’ять спроб) не є продуктивними, а навпаки, паралізують введення у життя норм законів щодо охорони культурної спадщини.

В Україні несанкціоновані (грабіжницькі) розкопки досягли загрозливого рівня. А вилучення об’єктів археологічної спадщини під час приватизації землі в останні роки набуло масового характеру через бездіяльність місцевих органів виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини та відсутність у їх складі достатньої кількості кваліфікованих фахівців-археологів. У приватній власності опинилися тисячі об’єктів археологічної спадщини, над якими нависла загроза знищення.

На жаль, фіксується багато випадків знищення пам’яток археології будівельними організаціями, які виконують державні замовлення. Досить сказати, що під час будівництва 500-кілометрової автостради Київ — Одеса в 2004 р. було досліджено лише кілька пам’яток археології. Десятки давніх поселень і могильників були знищені будівельниками. Сотні пам’яток руйнуються і пошкоджуються під час будівництва оптико-волоконного зв’язку, місцевих газо-нафтопроводів, ліній високовольтних електропередач. У регіонах процвітають грабіжницькі розкопки, що завдає непоправних збитків археологічній спадщині країни. Тому очевидно, що основним завданням в охороні пам’яток археології є створення ефективного державного органу охорони культурної спадщини. Основними функціями цієї структури повинні бути:

— вироблення чіткої нормативно-правової бази для проведення охоронних робіт на пам’ятках археології;

— створення регіональних структур охорони культурної спадщини з чітко визначеними компетенціями;

— координація дій органів охорони культурної спадщини;

— боротьба з грабіжницькими розкопками і з чорним колекціонуванням Вимагає також розмежування функцій державних органів, що,

зобов’язані жорстко контролювати виконання усіма, хто причетний до цієї сфери, законів і інструкцій та науково-дослідних колективів, котрі мають здійснювати кваліфіковані розкопки і вводити отримані дані до наукового обігу.

На жаль, нині місцеві управління охорони культурної спадщини нерідко зосереджують в своїх руках обидві функції (дозвільну і експертну) За відсутності фахівців ці дії призводять до видачі Дозволів на будівництво без археологічної експертизи, і як результат — до масового знищення археологічної спадщини.

Інститут археології НАН України, як державна наукова установа, що відповідно до ст. 12 Закону України «Про охорону археологічної спадщини» здійснює координацію археологічних досліджень на території України, змушений, зокрема, привернути увагу громадськості до порушень пам’яткоохоронного законодавства, що мають місце у Запоріжській області.

В структурі Запоріжської обласної ради створено Службу охорони культурної спадщини (далі — Служба). Повноваження органу з охорони культурної спадщини, в тому числі в частині надання погоджень на землевідведення, делеговане саме цій Службі. Проте в Управлінні культури Запорізької ОДА діє державна інспекція з охорони пам’яток культури в Миколаївській області. Відсутність підпорядкування зазначеної Інспекції Службі не узгоджується з чинним законодавством. Повноваження державних органів охорони культурної спадщини обласних державних адміністрацій закріплено ст. 6 Закону України «Про охорону культурної спадщини». Цим Законом не передбачено можливості існування в структурі області двох незалежних органів.

Такий стан справ вже на поточний момент призводить до системних порушень законодавства. Служба повністю ігнорує вимогу абзацу четвертого статті 7 Закону України «Про охорону археологічної спадщини» щодо обов’язковості археологічного дослідження ділянки, що відчужується. Замість висновку наукової археологічної експертизи, проведеної професійними вченими, які мають належний кваліфікаційний документ — Відкритий лист та дозвіл Міністерства культури та туризму на здійснення відповідних досліджень, Служба у своїх погодженнях спирається на Листи-висновки Державної інспекції, а частіше взагалі обходяться без них. В таких листах Інспекція часто робить висновки щодо відсутності археологічних пам’яток на відповідній ділянці. Проте встановлення таких фактів неможливе без археологічних досліджень, на проведення яких Інспекція не має права.

Маємо досить підстав констатувати, що за останні роки охоронні археологічні роботи в Запорізькій області майже повністю згорнуто.

Аналогічна ситуація має місце у Київській, Рівненській областях, де роль «археологів-експертів» виконують працівникам обласного краєзнавчого музею або інспектори, які не мають ні дозвільних документів, ні елементарних професійних знань для такої діяльності.

У багатьох випадках Інститут археології НАН України, інші дослідницькі колективи змушені брати на себе функції державної охорони, захищаючи пам’ятки археології від грабіжників, звертаючись до правоохоронних органів, громадських організацій за допомогою проти дій із знищення археологічних пам’яток, свавілля і руйнівних дій регіональних структур.

Великі труднощі мають наукові колективи в переговорах з інвестором, що, всупереч законодавству, всіляко уникають фінансування дослідницьких робіт на пам’ятках археології, які руйнуються ними, чи прагнуть до здешевлення такого фінансування.

Спеціально вповноваженні державні структури не задіяні в цьому процесі.

Інститут археології
в системі охоронних досліджень
археологічної спадщини

Єдиною державною науковою установою, яка системно та професійно вивчає пам’ятки археології і на їх основі відтворює давню історію України (що складає державне замовлення), є Інститут археології НАН України.

Тут сконцентровано 90 % висококваліфікованих вчених-археологів — докторів та кандидатів наук, серед яких кілька десятків лауреатів державних премій України, членів академій різних країн Європи. Інститут веде велику роботу з підготовки наукових кадрів країни у вищих навчальних закладах і через аспірантуру, координує археологічні дослідження, стежить за їх науковим рівнем, розробляє методику і методологію вивчення археологічної спадщини. Він володіє найбільшим в Європі добре впорядкованим фондосховищем з десятками тисяч одиниць археологічних і антропологічних матеріалів, яким користуються дослідники багатьох країн світу, і найбільшим в Європі науково скомпонованим археологічним музеєм. Інститут археології сьогодні є однією з найавторитетніших наукових установ у світі у своїй галузі.

Всі головні функції Інституту, а також пріоритети, необхідні для професійного вивчення археологічної спадщини, закріплені у Законі України «Про охорону археологічної спадщини». В ньому враховано 100-річний досвід ведення археологічної діяльності науковими колективами.

Проте сьогодні ефективність вітчизняного пам’яткоохоронного законодавства є недостатньою через наявність у ньому суттєвих суперечностей. У 2002 р. було прийнято базовий Закон України «Про охорону культурної спадщини», який в сукупності з Законом України «Про охорону археологічної спадщини» задовільно врегулював сферу охорони національного історико-культурного надбання. Згодом (2004 р.) Верховна Рада України прийняла ще два закони: «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини», а також «Про затвердження загальнодержавної програми збереження і використання об’єктів культурної спадщини на 2004—2010 рр.», ряд статей яких не тільки не узгоджуються між собою, але й самі є внутрішньо суперечливими. Це створило ситуацію правової невизначеності щодо ряду принципово важливих проблем охорони вітчизняної історико-культурної спадщини. До того ж, підзаконні акти, котрі мали б конкретизувати шляхи реалізації пам’яткоохоронного законодавства, до цього часу не розроблені.

Так, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» (2004 р.), Інститут позбавлений пріоритетного права на археологічні дослідження в зонах новобудов, а також права на контроль за якістю роботи археологів, їх професійною підготовкою шляхом видачі Відкритих листів. Ці функції, покладаються на «Кваліфікаційну Раду», яка визначена як «незалежна, громадська» структура, що має виконувати свої функції на громадських засадах. Така структура до цього часу не створена. Положення «Про Кваліфікаційну Раду» не прийнято Кабінетом Міністрів України, як це передбачено цим Законом. Її заміняє Тимчасова Кваліфікаційна Рада, створена наказом директора Інституту археології НАН України і головою Державної Служби з питань культурної спадщини. Це дозволяє контролюючим органам говорити про незаконність і непрозорість видачі кваліфікаційних документів.

Позбавлення Інституту права на видачу Відкритих листів завдає непоправної шкоди пам’яткоохоронній діяльності, оскільки перериває ланцюжок єдиного процесу: Відкритий лист — контроль за якістю археологічних досліджень — науковий звіт та його науковий рівень — публікація матеріалів розкопаної пам’ятки. Ніяка інша установа в країні (тим більше громадська структура) крім Інституту, не здатна забезпечити функціонування всіх цих ланок наукового процесу. Без функціонування будь-якої з них розкопки археологічної пам’ятки перетворюються на цілковите її знищення.

На жаль, цього не можуть зрозуміти реформатори-«культурологи».

І все ж незважаючи на сказане Інститут археології України, його Польовий комітет, Тимчасова Кваліфікаційна Рада здійснюють контроль за станом археологічних досліджень на території України, їхнім науковим рівнем та науковою звітністю. Більше у державі нікому це робити. Дані про експедиційну роботу в Україні у 2008 р. ілюструють наступні таблиці (І—IІІ).

На основі Бази даних польових досліджень у 2008 р. видано 443 Відкритих листи на археологічні дослідження 923 пам’яток 258 науковцям.

Аналіз даних дозволяє говорити про постійне збільшення кількості кваліфікаційних документів, що видаються на польові археологічні дослідження (табл. ІІІ). А от кількість співробітників, що отримують кваліфікаційні документи на проведення самостійних польових археологічних досліджень в Україні, стабільно мала — не перевищує 233 особи (у 2008 р. їх було 258). Якщо згадати, що кількість пам’яток археології, які є на території України, складає понад 150 тис., то виходить, що на одного фахівця-археолога припадає більше 600 пам’яток археології. Така незначна кількість археологів в Україні є безпрецедентним явищем для Європи. Для прикладу, у сусідній Польщі їх кількість на кілька порядків більше. За даними, взятими з мережі Інтернету, у Японії в 2008 р. працювало понад 3 тис. археологічних експедицій, кожна з яких очолювана фахівцем-археологом високої кваліфікації.

Останнім часом окремими особами, в першу чергу політиками, мусується питання «привласнення Інститутом археології НАН України монополії на археологічні дослідження». Дані свідчать про зворотне. Співробітники Інституту складають тут від 21 до 32 %. Близько 14 % складають місцеві археологи, співробітники охоронних археологічних служб Інституту археології. Отже принаймні половину складають фахівці, які представляють інші установи, — державні музеї, заповідники, вищі навчальні заклади (табл. ІІІ).

З аналізу випливає, що кількість археологічних пам’яток, досліджених через розвідкові роботи, зростає. Якщо у 2002 р. такими дослідженнями було охоплено 16 % всіх вивчених пам’яток, то з 2004 р. їх відсоток сягав 48 %, а нині понад 50 %. Знизилась кількість пам’яток, що розкопуються в ході охоронних робіт (з 53 % у 2002 р. до 29 % у 2007 р. і 27 % у 2008 р.). Важливою особливістю охоронних археологічних досліджень є підвищення якості оформлення звітів (використання цифрової фотографії, точних JPS-прив’язок, металодетекторів і т. і.) на фоні зниження якості польової археологічної роботи. Інспекційні поїздки, які здійснювалися Інститутом 2006—2008 роках показали випадки не доведення охоронних розкопів до материка, зменшення площ розкопів, дослідження траншеями. Досить показовими є кількісні дані про археологічні дослідження, що здійснюються в ході виконання планових тем. Оскільки з 1990-х років держава не виділяє коштів на бюджетні археологічні дослідження, то вони фінансувались за рахунок різних грантів, переважно закордонних. Піком отримання таких грантів (37—30 %), були 2004—2005 роки. На жаль, тепер кількість суто наукових археологічних досліджень в Україні відчутно зменшилась. Аналіз наукових звітів відображає певні тенденції у розвитку археологічної науки в Україні. Загальне враження — зниження якості інформації звітів, на тлі покращення якості ілюстративної частини звіту. З наукових звітів за 2006 р., відрецензованих в Інституті археології НАН України, 37 % мали зауваження (для порівняння — у 1997 р. цей відсоток не перевищував 5). У 2008 р. з 221 звіту зауваження отримали 116. Більшість звітів із зауваженнями припадає на музейних працівників. З року в рік повторюються зауваження рецензентів до певної групи одних і тих же осіб. У поточному році вони виправляються, на наступний рік знову повторюються. Кваліфікаційна рада змушена у таких випадках позбавляти таких науковців Відкритих листів через їх недостатній фаховий рівень.

Великою проблемою майже всіх польових археологів залишається передача археологічних колекцій до «державної музейної установи». За специфікою польових археологічних досліджень археологічні колекції повинні здаватися до музеїв комплексами, а музеї намагаються приймати лише експозиційні речі. Це питання вимагає негайного врегулювання державними органами з питань охорони культурної спадщини.

Важливим показником розвитку польової археології і формування археологічних джерел є введення в науковий обіг інформації про пам’ятки археології. Відомо, що пам’ятка, яка досліджується, практично знищується повністю або частково, але продовжує існувати в публікаціях дослідників та у колекціях. Тому в останні роки особлива увага Інституту звертається на те, як результати польових досліджень вводяться до наукового обігу. Інститутом за власні кошти створені всі можливості для первинної публікації результатів польових досліджень в Україні: з 1997 р. виходить щорічник «Археологічні відкриття (з 2000 р. — дослідження) в Україні». Завжди готова прийняти публікації редакція журналу «Археологія». Ряд експедицій самостійно видають окремими брошурами наукові звіти. Прийнято рішення про те, що з 2009 р. однією з умов отримання Відкритого листа буде наявність публікації в збірнику «Археологічні дослідження в Україні» або інших виданнях матеріалів з попередніх розкопок автора.

Підводячи підсумки цього короткого огляду кількісних даних з польових археологічних досліджень, первинного аналізу стану археологічної спадщини в Україні, можна відзначити певні тенденції розвитку польової археології в Україні.

Тривожною є тенденція до збільшення розвідкових робіт і зменшення планових широкомасштабних археологічних досліджень.

Негативною тенденцією можна вважати майже незмінну кількість фахівців-археологів на фоні збільшення числа досліджуваних пам’яток. Вона може означати зниження якості польових археологічних робіт.

Головною проблемою Інституту археології є повна відсутність державного фінансування на польові дослідження підпорядкованих державі фундаментальних проблем, як це було до 1990 року. Не виділяються кошти для покращення матеріально-технічної бази Інституту. Не відповідає сучасному рівню зберігання науковий архів Інституту. Переповнене приміщення фондосховища.

У критичній ситуації, що склалася, певним порятунком для збереження археологічної спадщини стала діяльність Державного підприємства «Охоронна археологічна служба України» та його підрозділів в областях. Законами України «Про охорону культурної спадщини» (ст. 37) та «Про охорону археологічної спадщини» (ст. 6, 12) визначено необхідність проведення археологічних досліджень при погодженні органами охорони культурної спадщини відведення земельних ділянок під будівництво, приватизацію, оренду. Роботи проводяться за рахунок замовника.

Законом України «Про охорону археологічної спадщини» (ст. 12, 14) визначено функції Інституту археології НАН України у цьому процесі.

Для організаційного забезпечення виконання Інститутом його функцій та повноважень Президією НАН України у 2002 році створено Державне підприємство «ОАСУ» («Охоронна археологічна служба України»), з дочірніми підприємствами.

Всі Дочірні підприємства «ОАСУ» зареєстровані у місцевих державних органах відповідно до чинного законодавства. Всі ці структури занесені до державного реєстру юридичних осіб — суб’єктів господарської діяльності НАН України. Всі вони поставлені на облік в органах державної статистики і податкових органах на місцях.

Свою науково-дослідницьку діяльність Дочірні підприємства здійснюють на основі чинного законодавства, Статуту, у тісній співпраці та згідно ст. 12 Закону України «Про охорону археологічної спадщини» на замовлення місцевих органів охорони культурної спадщини.

Контроль за діяльністю цих структур покладено на заступника директора Інституту з науково-експедиційної роботи. Визначено порядок звітності Дочірніх підприємств. В умовах заборони існуючим законодавством приватної діяльності у пам’яткоохоронній сфері та обмежених можливостях Інституту, як державної бюджетної структури, Дочірні підприємства і філії «ОАСУ» є єдиними легальними державними організаціями, які мають можливість, на основі госпрозрахунку, забезпечити у більшості областей України вимоги законодавства у частині здійснення археологічної експертизи та пам’яткоохоронних досліджень при погодженні проектів і програм містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, шляхових земельних робіт на пам’ятках археології, на охоронних археологічних територіях, в історичних ареалах місць, занесених до списку історичних населених місць України.

Об’єднуючи більшість археологів в областях, дочірні підприємства «ОАСУ», крім виконання основних обов’язків, надають обласним державним структурам відповідні наукові консультації щодо використання археологічної спадщини, проводять наукову експертну оцінку об’єктів археології, виготовляють паспорти пам’яток археології, готують і редагують статті до «Зводу пам’яток історії та культури України», проводять іншу діяльність у пам’яткоохоронній сфері областей.

Нижче подаємо структуру суб’єктів господарювання Інституту, що проводять археологічні рятівні дослідження на землі і під водою, а також об’єктивні дані про них (табл. V, VI).

Наукові дослідження археологічної спадщини у 2008 р. відокремленими
структурними підрозділами Інституту археології НАН України

Відповідно до ст. 31 Закону України «Про наукову і науково-технічну експертизу», ст. 37 Закону України «Про охорону культурної спадщини», ст. 7, 12 Закону України «Про охорону археологічної спадщини» та згідно із статутами відокремлених структурних підрозділів Інституту археології НАН України на предмет з’ясування наявності (відсутності) археологічного культурного шару, встановлення площі його розповсюдження, культурно-хронологічної приналежності проводилась наукова експертиза та науково-вишукувальні археологічні обстеження земельних ділянок на території України згідно із поданими замовленнями від органів охорони культурної спадщини, власників, орендарів, користувачів земельних ділянок. Крім того, на підставі висновків про належність до земель історико-культурного призначення проводились науково-рятівні археологічні дослідження (розкопки, нагляд за земляними роботами). Із загальної кількості обстежуваної території землі історико-культурного призначення склали 2,08 відсотка.

нелегальна або «чорна археологія»

В останнє десятиліття надзвичайно зріс інтерес українців до рідної історії, особливо давньої. Цим не можна не пишатися. Але у деяких українців цей інтерес внаслідок різних обставин (рівень культури, національної самосвідомості, специфічне відношення до народної власності, матеріального достатку) отримав своєрідний характер. Вони, очевидно, переконали себе, що ступінь їх любові до України, почуття патріотизму можна засвідчити кількістю предметів давньої історії України, покладених на полиці у власному будинку або у персональному музеї. Крім того, історичні цінності є багатством, вигідним вкладанням коштів. Так, в Україні з’явився цілий прошарок, навіть суспільний клас колекціонерів, які збирають предмети археології. Колекціонують всі, хто має можливість, — від Президента України до чиновників районної ланки. Попит породжує пропозицію. На приватних колекціонерів запрацювала армія грабіжників, яких преса називає «чорними археологами». Чисельність археологічних мародерів в Україні сягає десятків тисяч. Вони грабують скіфські кургани, давні поховання в Криму, городища і поселення на всій території України. Кількість сплюндрованих пам’яток сягає десятків тисяч. На українських колекціонерів працюють грабіжники Румунії, Молдови, Росії. Колекціонування стало престижним політично й економічно. Дійшло до того, що ці люди не тільки не бояться Закону, але відкрито влаштовують виставки краденого у престижних залах Києва (Києво-Печерський Заповідник, Софія Київська) та обласних центрах. Не має межі цинізму цих людей. Скупивши у грабіжників те, що належить своєму народу, вони виставляють це награбоване вже як своє власне майно під гаслом «Тобі, Україно!». При цьому оголошують себе рятівниками історичної спадщини. Деякі за фінансової підтримки держави навіть будують власні музеї для показу награбованого. По суті, це є публічним показом рівня безкультурності, ганьбою України. Про приватні колекції з обуренням говорять не тільки українські, але й зарубіжні вчені, дипломати, яких мало не силоміць або за протоколом затягують оглядати награбовані у народу цінності. Достатньо згадати виставки крадених шедеврів із колекції «Платар» у Варшаві, Ватикані, приватний музей колекціонера О. Поліщука у с. Трипілля та інше.

Шедеври давніх культур, зібрані колекціонерами, вже ніколи не стануть культурно-історичною спадщиною, оскільки не мають паспорту і вирвані з контексту історичних джерел України. Вони перетворилися на звичайний антикваріат.

Захищаючи скуплене у грабіжників, колекціонери, організували добре скоординований опір прийняттю відповідного законодавства, спрямованого на врегулювання цієї гострої суспільної проблеми, а також кампанію критики у пресі на адресу археологів-професіоналів. Чого тільки не писали і не говорили про Інститут археології колишній голова комітету ВР з питань культури і духовності Л. Танюк, члени цього комітету М. Косів, П. Мовчан, колекціонери П. Ющенко, О. Поліщук та інші.

Бездоказово звучать звинувачення у розкраданні в Інституті археологічних колекцій, сприянні Інститутом «чорним археологам», в бездіяльності, науковій неспроможності, спеціальному приховуванні найбільш цінних колекцій, а також особистому збагаченні керівництва Інституту через організацію тіньових структур, ряд інших безглуздих інсценуацій. Про докази мова не йде. Використовуються плітки, що поширюються окремими невдахами в науці. Складається враження, що для цих панів вже не існує проблем у розвитку культури і духовності українців, очевидно, вона, на їх думку, процвітає. Залишається лише проблема існування і діяльності науковців Інституту археології, які чомусь ще й досі мають високий авторитет у світі. До речі, до цього часу комітет ВР з питань культури і духовності не спромігся на розробку законопроекту щодо врегулювання колекціонування археологічної спадщини, проте постійно мусується тема постанов ВР чи змін до існуючого законодавства, які торкаються діяльності Інституту археології НАН України.

Сьогодні інсинуації патріотів-колекціонерів з провінційним завзяттям тиражує новоявлений «знавець» археологічної спадщини М. Яковина.

Ще одним із способів захисту колекцій стало оголошення певної групи награбованих предметів археології основою національної історії, а їх творців, безперечно, — давніми українцями, і мало того, засновниками світової цивілізації. Мається на увазі так звана «трипільська цивілізація» (назва походить від с. Трипілля на Київщині), яку намагаються ввести в ранг української національної ідеї. Для розвитку цієї ідеї пропонується повсюдно створювати музеї «трипільської цивілізації», висвітлювати цю культуру у спеціальних шкільних курсах, у пресі, на сайтах Інтернету, створювати книжкові серії і фільми. Питання популяризації так званої «трипільської цивілізації» стало предметом розгляду на урядовому рівні. Для цього створена навіть спеціальна міжвідомча Рада на чолі з Міністром культури і туризму України. Звертає на себе увагу факт, що мова на засіданнях Ради не йде про вивчення пам’яток трипільської культури, що було б похвально, а виключно про її популяризацію, іншими словами — «трипілізацію» українського суспільства. У міфі про цю культуру замість наукових підходів, яких достатньо, підставляється політичне рішення, згідно з яким трипільці оголошуються давніми українцями, а культура цього народу — основою української і світової цивілізації. Не випадково на засідання міжвідомчої Ради запрошуються урядовці, колекціонери, і як виключення, кілька вчених, з думкою яких ніхто не рахується.

Тут необхідно зауважити, що проблемами вивчення цікавої та яскравої культури народу, що проживав на землях нинішньої України у V—III тис. до н. е. і яка отримала умовну назву трипільської культури займаються понад 10 науковців в Інституті та інших наукових установах, у той час, коли інші культури вивчають лише одиниці фахівців. Результатом фахового вивчення цієї культури є десятки монографій і сотні статей, організовано кілька виставок, в тому числі закордонних (Італія, Канада).

Інститут археології НАН України здатний сьогодні відповісти професійно і авторитетно на запит суспільства у сфері вивчення та популяризації давньої історії України. Потрібно тільки підтримати його на державному рівні, а не переслідувати брехливими інсинуаціями і щорічними перевірками на замовлення.

Радниками Президента України, Міністерства культури і туризму, інших державних установ, депутатів Верховної Ради, Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності повинні стати наукові, провідні фахівці, а не випадкові люди — колекціонери, письменники-фантасти, художники, невдахи з наукової сфери і т. п. Необхідно терміново запропонувати для прийняття Верховною Радою відповідні доповнення до існуючих законів, які б поклали край безсоромному і безкарному грабунку археологічної спадщини, змусили б колекціонерів здати до державного фонду скуплені у грабіжників історичні реліквії, які належать усьому українського народу. Із зникненням попиту зникне і пропозиція. Не буде кому продавати, не буде потреби грабувати пам’ятки археології. Тільки таким чином можна зменшити масштаби цього ганебного явища в суверенному українському бутті.

заходи з поліпшення ситуації
у пам’яткоохоронній діяльності

Однією з умов ефективної роботи з налагодження пам’якоохоронної діяльності у сфері археології є співпраця Інституту археології НАН України з державними органами охорони культурної спадщини як на рівні Державної служби з питань національної культурної спадщини, так і на рівні обласних структур. Досвід роботи структурних підрозділів ОАСУ показує, що в тих областях, де така співпраця існує, ефект діяльності науковців-археологів та управлінь з охорони культурної спадщини є помітним (Волинська, Львівська, Донецька, Житомирська, Харківська, Луганська, Чернівецька, Тернопільська області). На жаль, не вдається налагодити таку співпрацю у Київській, Рівненській, Івано-Франківській, Запоріжській областях, а також на рівні Інституту археології НАН України та Державної служби з питань національної культурної спадщини.

Інститут археології вкотре наголошує, що необхідно створити комісію при Міністерстві культури і туризму, до складу якої крім чиновників з органів охорони культурної спадщини мають увійти вчені-археологи, практики Інституту археології, як провідної організації у сфері дослідження та збереження пам’яток археології. Така комісія повинна створити перелік документів, що мають бути розроблені, а також підготувати проекти документів для покращення охорони, використання та дослідження археологічної спадщини.

З боку державного органу охорони культурної спадщини повинно бути розуміння, що збереження археологічної спадщини вимагає тісної співпраці двох сторін — відповідного державного органу з охорони культурної спадщини та науковців НАН України.

Ця співпраця має будуватися на чіткому розподілі функцій. Державна служба з питань національної культурної спадщини приймає на себе функції, пов’язані з фінансовим забезпеченням процесу виявлення, державним обліком, охороною археологічної спадщини. НАН України в особі Інституту археології координує діяльність вчених із виявлення пам’яток археології, їх використання в якості об’єктів і основного джерела фундаментальної науки, з метою виконання державного замовлення — відтворення давньої історії України. Він виступає також виконавцем програми підготовки кадрів високої кваліфікації: кандидатів та докторів наук, контролює якість їх роботи в процесі археологічних досліджень, визначає доцільність розкопок об’єктів археологічної спадщини, здійснює наукову археологічну експертизу (підготовку науково обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо використання археологічних об’єктів, а також аналіз програм, проектів містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, за якими передбачається проведення земельних робіт та реалізація яких може позначитися на об’єктах археологічної спадщини).

Терміново потрібно ввести в Кримінальний кодекс України термін «скарбошукацтво», кримінальну відповідальність за незаконні пошукові роботи на пам’ятках археології, за сприяння посадових осіб усіх рівнів скарбошукачам, використання металодетекторів, не зареєстрованих в міліції.

У зв’язку з тим, що перед паюванням земель не була проведена їх інвентаризація і пам’ятки археології не виділені в натурі, багато з них опинилися в пайових наділах селян. Це суперечить ст. 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», згідно якої пам’ятки археології можуть перебувати лише в державній власності. Для виправлення ситуації потрібно на законодавчому рівні розробити механізм переведення земель з пам’ятками археології в землі історико-культурного призначення. А проектною документацією на такі землі могли б служити паспорти на об’єкти культурної спадщини, де є генплани, вказані охоронні зони тощо.

Під час виготовлення землевпорядної документації при розпаюванні землі та при переведенні земельних ділянок з постійного користування у власність, які проводяться в даний час, механізм захисту пам’яток археології відсутній.

Для успішного розвитку археологічної науки необхідною також є державна система підготовки кваліфікованих спеціалістів — археологів. На історичних факультетах університетів має бути спеціальність «археологія» із магістратурою, а працівники пам’яткоохоронних структур за державний рахунок могли б там підвищувати свою кваліфікацію.

Для більш ефективного обліку та вивчення пам’яток археології необхідною є державна програма формування громадської думки щодо цінності пам’яток археології, як об’єктів культурної спадщини. Для цього необхідно залучити засоби масової інформації, внести зміни до шкільних, вузівських програм. В кожній області потрібно створити структуру Інституту археології, як науково-дослідної установи, яка могла б функціонувати у співпраці з Державною охоронною археологічною службою, а також мати власний друкований орган.

Необхідно домогтися від Міністерства культури і туризму України:

— виконання вимог Закону України «Про охорону культурної спадщини» щодо розробки і прийняття необхідних нормативно-правових актів у сфері археології, а саме: Положення «Про кваліфікаційну раду з питань археологічної спадщини України»; Положення «Про кваліфікаційний документ (Відкритий) на проведення археологічного дослідження археологічної спадщини»; Положення «Про наукову археологічну експертизу»; Положення «Про надання погоджень щодо відведення земельних ділянок юридичним і фізичним особам органами охорони культурної спадщини»;

— розробки цінника грошової вартості археологічних пам’яток;

— включення до урядової звітності окремої статті «Наявність, стан збереження та використання земель історико-культурного призначення»;

— визначення земель історико-культурного призначення та включення їх до Земельного Кадастру України за участі НАН України;

— створення Державного реєстру пам’яток археології України.