Коротко:
- Лесь Танюк (Леонід Степанович) — режисер театру і кіно, шістдесятник, народний депутат п’яти скликань.
- Народився 8 липня 1938 року в селі Жукин на Київщині, дитинство провів у нацистських концтаборах.
- Заснував Клуб творчої молоді, досліджував Биківню, поставив понад 50 вистав, писав щоденники понад 60 років.
- Сценарист фільму «Голод-33», голова Національної спілки театральних діячів і товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса.
- Помер 18 березня 2016 року в Києві, похований на Байковому кладовищі.
Лесь Танюк — одне з тих імен, які тримають українську культуру на собі. Режисер, який ставив Куліша і Брехта, дисидент, що копав правду про Биківню ще в шістдесяті, депутат, який писав закони про духовне відродження. Його життя — це суцільна боротьба з цензурою, з мовчанням і з власною втомою. Він не був зручним ні для радянської влади, ні для багатьох пізніших політиків. Але саме такі люди формують ґрунт, на якому щось росте.
Справжнє ім’я — Леонід Степанович. Лесь — псевдонім, який прижився настільки, що більшість знає його саме так. Батьки — вчителі. Батько викладав українську мову і літературу, мати — іноземні. Це вже задавало тон. Дитинство обірвалося війною: родина потрапила в нацистські концтабори. Після повернення радянська влада заборонила їм жити в Києві. Довелося переїхати на Волинь, до Луцька. Там він закінчив школу, працював ливарником, потім актором у місцевому театрі. І вже звідти пішов у Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого.
У 1958–1963 роках навчався на режисерському факультеті в Мар’яна Крушельницького — учня Леся Курбаса. Це не просто освіта. Це передача традиції, яку радянська система намагалася стерти. Танюк вбирав у себе «Березіль», Куліша, всю ту заборонену енергію. І майже одразу почав діяти.
Клуб творчої молоді і шістдесятники
У 1959 році він став одним із засновників і президентом Клубу творчої молоді в Києві. Це була не просто тусовка. Це був осередок, де збиралися поети, художники, режисери, які хотіли говорити українською і про українське. Там бували Василь Стус, Алла Горська, В’ячеслав Чорновіл, Іван Драч, Сергій Параджанов. Клуб об’єднав близько двох тисяч людей. Ставили вистави, читали вірші, обговорювали те, що цензура не пропускала.
У 1962 році Танюк разом з Аллою Горською і Василем Симоненком поїхав у Биківню. Місцеві розповідали про масові поховання. Вони перевірили, зібрали свідчення і написали листа до влади з вимогою розслідування. Це був один із перших публічних кроків до правди про репресії. Клуб закрили. Тиск зростав. У 1965 році Танюк був змушений виїхати до Москви. Залишатися в Україні ставало небезпечно.
У Москві він працював майже двадцять років. Ставив вистави в Центральному дитячому театрі, МХАТі, театрах імені Станіславського, Маяковського, Моссовєта. Понад п’ятдесят постановок. «Казки Пушкіна» йшли тридцять три роки, більше трьох тисяч разів. Він перекладав Шекспіра, Мольєра, Брехта, Креґа. Писав про Курбаса і Крушельницького. Але ніколи не переставав бути українським режисером. Просто працював там, де давали можливість.
Повернення і Київський молодіжний театр
У 1986 році, майже одразу після Чорнобиля, Танюк повернувся. Його призначили головним режисером Київського молодіжного театру. Він поставив «Диктатуру совісті» Шатрова (переклад разом з Іваном Драчем), твори Курбаса, Франка, Стуса. Публіка реагувала гостро. Влада — теж. У 1988 році його звільнили «за професійну непридатність» без права працювати режисером. Класика радянських часів: не можна ставити те, що болить.
Після цього він пішов у політику і в громадську роботу. Став одним із лідерів Народного руху України. У 1990 році його обрали народним депутатом першого скликання. І так п’ять скликань поспіль — до 2007 року. Працював у комітетах з питань культури і духовності. Був автором і співавтором десятків законів. Голова Національної спілки театральних діячів України з 1992 року і до смерті. Голова товариства «Меморіал» імені Василя Стуса. Ініціював «Нюрнберг-2» — суд над злочинами тоталітаризму.
Щоденники, книги і «Голод-33»
З 16 січня 1956 року і майже до останнього дня Танюк вів щоденники. Без купюр. Це сотні зошитів і машинописних томів. Частина вже видана — понад п’ятдесят томів «Щоденників без купюр». Мирослав Маринович назвав їх хронологічним зрізом епохи. Там є все: театральні репетиції, розмови зі Стусом, Параджановим, політичні новини, особисті сумніви. Читати важко, бо правда там не прикрашена.
Він написав книги про Мар’яна Крушельницького, «Хроніку опору», «Парастас», «Quo vadis, Україно?». Упорядковував твори Куліша і Курбаса. А ще став одним із сценаристів фільму «Голод-33» Олеся Янчука. Фільм вийшов у 1991 році. Це була одна з перших художніх спроб показати Голодомор без радянських замовчувань. Основа — «Жовтий князь» Василя Барки, але сценарій писали Танюк і Сергій Дяченко. Стрічка важка, чесна, без зайвого пафосу.
У практиці роботи з його текстами помічаєш одну річ: Танюк ніколи не писав «для краси». Він фіксував. Навіть коли було страшно або соромно. Це рідкісна риса. Багато хто з того покоління пізніше пом’якшував спогади. Він — ні.
Особисте і останні роки
Одружений був з Неллі Корнієнко — театрознавцем, заслуженим працівником мистецтв України. Прожили разом понад півстоліття. Донька Оксана. У лікарні перед смертю він терпів сильний біль, але відмовлявся від знеболювальних, щоб залишатися при свідомості. Дружина пізніше згадувала, як він навіть тоді намагався поцілувати її. Помер 18 березня 2016 року від раку шлунка. Поховали на Байковому кладовищі. На прощанні був і тодішній президент.
За життя отримав звання заслуженого діяча мистецтв, народного артиста України, ордени Ярослава Мудрого. Але головне — не нагороди. Головне, що його ім’ям зараз називають премії за збереження історичної пам’яті, вулиці, а щоденники продовжують видавати.
Чому він досі важливий
Лесь Танюк показує, що можна бути одночасно режисером і політиком, поетом і слідчим. Він не розділив життя на «творчість» і «боротьбу». Для нього це було одне. У театрі він шукав правду про Курбаса і Куліша. У парламенті — про те, як зберегти культуру після імперії. У щоденниках — про себе і свій час.
Сьогодні, коли знову доводиться відвойовувати право на власну історію, його досвід звучить особливо чітко. Він знав, що пам’ять — це не музей. Це робота. Щодня. Без купюр.
Якщо хочете зрозуміти, як українська культура виживала в другій половині ХХ століття, почніть з його щоденників і з фільму «Голод-33». А потім просто подивіться, скільки людей навколо вас досі працюють у тому ж дусі — тихо, наполегливо і без зайвих слів. Танюк був одним із перших, хто показав, що це можливо.
About the Author
